Він виріс в місцях, описаних О.Толстим в трилогії «Ходіння по муках», навчався в школі тієї самої Великомихайлівки Покровського району, де вперше на Лівобережжі України спалахнуло повстання селян проти німецько-австрійських окупантів у 1918 році. Звідси родом Герой Радянського Союзу льотчик Штепенко, звідси чимало героїв другої світової. Земля трудівників- хліборобів не втомлюється народжувати нових героїв. Серед них - Микола Петренко, удостоєний ордена Червоної Зірки.

Час – нестримно летить, і в школі, де вчився Микола, вже немає вчителів, які знали його. А пам'ять - начебто він вчора залишив школу. Тільки замість його самого - фотографії, стенди з його листами, спогади педагогів та однокласників. Піонерський загін Великомихайлівської школи носить його ім’я. Роповіді, присвячені подвигам воїнів-афганців, починаються з його біографії, його долі.

Вчитуєшся, вдумуєшся - нічого незвичайного. Хлопець, як хлопець. Як людина готувався до життя. Легко і добре вчився. Веселун і заспівувач. І не тільки в шкільному хорі, але і в житті, де завжди багато місця було жартам, і справі. 

Всі ми приносимо в школу ті початкові принципи, які дає в життєву дорогу сім'я. Миколі вона дала багато чого. Батько, Володимир Тихонович, працював інжене-ром з механізації трудомістких процесів у колгоспі «Прогрес», мати Євдокія Григорівна, - свинарка. Це поєднання, можливо, і визначило характер юнака: вміння робити будь-яку роботу з вигадкою і терпінням. Як батько, Микола любив науки, як мати - простий селянський труд. Легко вступив до технікуму. І так само легко його залишив. Причина? Забажав йти служити в армію тільки з хлопцями свого року. Наполягав на своєму і дома, і у технікуми і у військоматі тому й перевівся на заочне відділення.

 

Микола дуже спокійно сприйняв звістку про те, що доведеться служити в Афганістані. Внутрішньо до цього він був готовій. Що таке добросовісна армійська служба – знав із батькових розповідей. А йому він вірив. Тай сам не був мазунчиком. Рано взнав насолоду відпочинку після заповненого вщерть працею дня, бо почав працювати після закінчення 9 класу, коли надовго захворів батько. 

Зі служби писав теплі, сердечні, як сам, листи. Запевняв, що все буде добре, підбадьорював батьків, уникав бодай обмовитись про якісь труднощі. Щоправда, з гордістю написав про те, що його прийняли кандидатом в члени КПРС. Колі будь за що треба було, щоб батьки повірили, що йому нічого не загрожує, щоб жили звичним розміренним життям. Сам же чекав миру і змін. Бо був молодим, дужим, до пуття не знав що воно таке, оте самостійне життя, що таке навколишній сві, що таке кохання.

Потім ця нитка обірвалася. Микола Петренко загинув 28 лютого 1984 року. До року він не дослужив. Попросився у другу частину в десантні війська. Рота потрапила в оточення, зав’язався бій. Автоматна черга прошила його груди… Куля увійшла в серце і воно зупинилося. Назавжди. Життя, як відлуння, розлетілося над горами Афгану, і тільки тут, в українській глибинці, те відлуння гуде тривожною пам'яттю в серцях близьких і рідних. Воно не зникне, поки ми живі.