Капітан, начальник застави ММГ Ошского прикордонзагону КВПО КДБ СРСР. Народився 14.07.1946 р. в с. По-кровське Покровського р -ну Дніпропетровської обл., Українець, чл. КПРС. У ВР СРСР з 1965 р. У 1970 р. закінчив Ташкентське військове загальновійськове командне училище. У Республіці Афганістан з 04.02.1980 р. Взяв участь у ряді бойових операцій. 13.02.1980 р. очолювана ним група прикордонників, діючи в складних умовах гірської місцевості, в бою з захоплення опорного пункту противника забезпечила успішне рішення завдання, що стояло перед десантом. Виконуючи завдання, капітан Власенко загинув. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Похований у рідному селі.

На правому березі гірської річки Пяндж, недалеко від Хорога, серед скель стоїть пам’ятник. Для товаришів з ближної прикордонної застави - ​​це місце загибелі капітана Власенко і трьох бійців, для рідкісного в цих місцях випадкового прохожого - це швидше за все пам'ятник першим жертвам війни. 

Місце народження - Покровське, місце навчання - Москва, місце проживання сім'ї - місто Ош, місце роботи - кордон в районі Хорога . Він не розповідав про свою роботу і не відчував у цьому потреби. Капітан Власенко не обтяжувався службою: син хлібороба, він сам обрав цю професію, а з нею і свою долю. Саша, дружина, теж не звикла до подібних розпитувань: це його робота, це така робота. Що зможе - розповість сам. Та й не в тому річ? Головне - ось він повернувся. Живий і здоровий. Довгоочікуваний.

Підрозділ капітана Власенко, виконавши бойове завдання, повертався додому, на заставу. Позаду важка дорога, і ось вже вона, довгоочікувана межа, знайома переправа. Вже йдуть по своїй землі два передніх БТРа, третім йде командирський. І ... ущелина розколюється громом обстрілу. Колона відстрілюється зустрічним вогнем і в ці гуркотливі миті командирський БТР, так і не здолавши декількох метрів кам'янистого підйому, зривається в прірву.

Чимало води виніс з тих пір пінистий Пяндж в Амудар'ю і Арал. Ми по іншому оцінили ту гірку і непотрібну війну. Але ... Не підняти загиблих, ростуть без батьків сини, і вже ніколи не посидить за домашнім столом з сином Ганна Павлівна, що не побачуться брати-сестри.

Щорічно в урочний день приїжджає з дітьми на могилу чоловіка Олександра Іванівна. На згадку про батька готується стати суворовцем син Андрій Власенко, а на батьківщині офіцера-афганця носить ім'я вулиця. На згадку про нього. Пам'ять, яка, озираючись у минуле, вчить справжньому, як жити в майбутньому.