| Головна » Статті » Краєзнаство » Видатні особистості краю |
Шевцов Олексій Іванович
 Шевцов Олексій ІвановичЛейтенант, командир взводу. Народився 24 червня 1959 р. Загинув 8 травня 1984р. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Напередодні він відвідав батька. З порога Іван Кузьмич запримітив нездорову блідість сина і перші сумні складочки біля очей. Не міг приховати свого занепокоєння, хоча причин особливих начебто й не було. - Ти здоровий Альоша? - Запитав дбайливо в розмові. - Все нормально тату. Вже здоровий. Як там у маминого кумира? «Я втік від ескулапа худющий, блідий, але живий ...» Жовтуха. Відлежався, вдома побував. А зараз - в Кандагар, на кордон під Пакистан, в свій взвод розвідки. А інше, - він обійняв батька за плечі, - краще і не розпитуй: це війна. Кілька щасливих днів - миттєвостей, і його немає. І гостріша самотність в однокімнатній квартирі, і довгі, як зимові ночі, думи. Під завісу травневих свят Іван Кузьмич отримав телеграму. Поспішно розкрив її, і страшний зміст підтексту блискавкою пронизив свідомість. «Без мене не ховайте Альошу. Тетяна». Він ніде так і не дізнався відповіді на цей страшний ребус, поки тижнем пізніше повідомлення про загибель сина не прийшло на його ім'я. «Це - війна», - згадав скупе визнання сина. Не вірилося, що його вже немає. - Альошу я знаю з дитинства, - старий учитель, заслужена людина села Маломихайлівка Покровського району Іван Григорович Скакун, дбайливо бере в руки фотографію. - Боже, чому так пізно прийшов Горбачов? Скільки б наших хлопчиків залишилися жити! І, можливо, Альоша. Це талант. Доля не дала можливості розкритися йому. Тим більше - в якості військового. Я знав не тільки Альошу, знав родину. Іван Кузьмич і Софія Антонівна працювали в нашій школі. Хороші люди, прекрасні педагоги. Бідно жили, але гідно. Відносини в родині були доброзичливі, поважні. І до інших також ставилися . Таким ріс і Альоша. Навчався майже на п'ятірки. Але навіть не це було відмінною ознакою його характеру. Він умів володіти собою, виконуючи навіть саму нудну, саму неприємну роботу, і робив це так добродушно, що дорослий позаздрить. Варив він вдома п'ять видів вареників - кожному члену сім'ї під замовлення, - чи ставив досвід у лабораторії або висаджував в нашому сільському парку дерева, все робив майже професійно. Не в обіду іншим, помітний був хлопчик, юнак. Добре закінчив Київське загальновійськове училище. Служив на кордоні в Забайкаллі. На дозвіллі «штурмував» французьку. Кажуть, процвітав. Одружився. Народився син. Потім Афганістан. Не пожаліло Івана Кузьмича життя. Померла Софія Антонівна. Вийшла заміж за військового і поїхала в Естонію дочка Люба. Але ця втрата, ця втрата - важча за всіх. Нехай далеко, нехай як завгодно, але у нього був син. Тепер - ні. Тільки речі - дрібниці, тільки фотографія рідного обличчя та скупі рядки останньої звісточки про нього: «Загинув, рятуючи заступника командира роти». Див. також
| |
| Переглядів: 1147 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |
