Живе на Покровщині красива, мужня жінка, що має чудову, благородну професію медичного працівника - фельдшер швидкої допомоги.  Яке треба мати велике й добре серце, щоб впродовж більш як 20 років приходити людям на допомогу, не змінюючи своєї нелегкої і непростої роботи.

Та є в цієї жінки ще одне захоплення – вірші, вона самодіяльна поетеса. Загублене в дитинстві віршування раптом проявилося в зрілі роки. Поезія лине з неї сама. В своїх віршах вона пише про все, що її хвилює: про реалії нашого непростого життя, про любов до людей, про кохання і зраду, про друзів і сім’ю. В своїх поезіях Валентина намагається зафіксувати, увічнити свої почуття, що часом б’ють через край, враження  і злети  душі. В її віршах є певна  спостережливість, є образність, глибина думок, почуттів…  Відчувається прагнення  осмислити  життя, своє  місце в ньому.

Народилася наша  героїня в мальовничому селі Зорівка в Запоріжській області в сім’ї спеціалістів сільського господарства, тато, Адам Леонтійович Беднарчук, був  ветеринаром, а мама, Софія Митрофанівна – агроном. Згодом сім’я переїхала на Покровщину в село Андріївну. Там і пройшли шкільні роки Валентини Адамівни. Закінчила  Братську  школу,  навчалась  з задоволенням, була  весела, активна дівчинка, гарно  навчалася,  улюбленими  предметами були мова та  література, писала чудові  твори якими зачитувались і вчителі і учні.   В дитинстві  писала вірші, та потім в дорослому  житті якось було не до віршів. В сім’ї батьків була гарна  дружня  обстановка, любили  музику, поезію. Закінчила Дніпропетровське медичне училище, була направлена на роботу в Покровську районну лікарню, де їй запропонували працювати  на станції  швидкої допомоги. З того часу вона не міняла  місце роботи, віддана цій важливій, але дуже непростій, напруженій роботі. За ці роки  зріднилася з колективом, її люблять і поважають колеги, вона  професіонал вищого  ґатунку, і за  це  їй  вдячні   багато  покровчан.

Життя йшло, підростали діти. Одного разу син попрохав маму   допомогти написати слова до  пісні. Це  було ніби  поштовхом, вибухом  свого роду. Вірші  пішли, посипались, неначе десь накопичувалися,  а тут пролилися віршовим листопадом. З того часу, де б не бувала Валентина, чи на відпочинку, чи вдома, чи на роботі – всюди  супроводжують  її вірші. Пише  Валентина  Адамівна багато, плідно, відгукуючись на всі події свого життя, друзів, знайомих, рідного краю.  Життя в рідній  країні також  хвилює авторку віршів.   

Періодично друкується в газетах «Днепр вечерний», «Покровський край», в професійному журналі «Сестра милосердия». В  2007 і 2008 роках вийшли дві збірки  віршів – «Зеркало  души» та «Мой мир – это ты.» Остання  присвячена найдорожчому  в житті – онукові  Владику. Захоплюючись поезією Валентина Адамівна, часто дуже  критично оцінює  написане  нею, намагається вдосконалюватися у творчості. Доля звела її з   Петром  Миколайовичем  Клименком, це  відома в мистецьких  колах людина  - музикант, композитор, акордеоніст. Запропоновані вірші сподобались композитору, він  написав на них музику. Так  з’явились  пісні на  слова Валентини  Чепурко. Уже  разом  написано  6  пісень. Склався  вдалий   творчий  тандем, який приносить задоволення цінителям музики та поезії.  Валентина Адамівна в  розквіті  творчих сил, повна  енергії, нових творчих  задумів, красива талановита  жінка, яка  йде  по життю з гордо піднятою  головою, даруючи  людям радість  спілкування з прекрасним, з поезією.