Федоренко Тетяна народилася 3 березня 1995 року в с. Маломихайлівка Покровського району Дніпропетровської області. Закінчила Маломихайлівську ЗОШ І-ІІІ ст. ім. І.Г.Скакуна та Покровську районну дитячу музичну школу.

З дитинства Таня мріяла про кар’єру архітектора-дизайнера, тож зараз навчається в Придніпровській державній академії будівництва і архітектури, мріє гармонізувати просторове середовище для життя та діяльності людей по законам краси. 

Тетяна  дуже емоційна дівчина, вродлива юнка, свої почуття і закоханість виливає у поетичні рядки. В останні роки підготувала і видала своїм коштом дві збірочки віршів «Я – квітка в саду» і «Лети, моє слово крилате».

Таня дуже щедра на допомогу іншим і на безкорисливу любов, хоча саме це часто додає їй самій болю. І тоді знову, вкладаючи часточку своєї душі, народжуються вірші, пісні, такі мелодійні і щирі. ЇЇ вірші друкувалася в районній газеті «Покровський край», альманасі «Крила», збірці «Ластів’ята».

В шкільні роки Таня брала активну участь у різноманітних конкурсах, була переможницею обласного літературно-епістолярного конкурсу «Допоможіть мені вижити», дипломанткою Х Міжнародного фестивалю дитячого мистецтва «Чарівна книжка», переможницею обласного літературного конкурсу юних авторів «Молода муза», переможницею обласного конкурсу молодих поетів «Україна є!», дипломанткою пісенних конкурсів «Дзвінкі голоси» та «Веселий Бересток».

А ще Таня любить співати, і співає твори улюблених виконавців української естради: А. Лорак, Н. Бучинської, захоплюється також творчістю К. Агілери, Е. Іглесіаса. 

Авторці збірочки – 12 років. Вона дуже нестримна в почуттях, справах, реакції на різні події. Вона дуже чутлива і вразлива дівчинка. Може, тому свої бурхливі емоції та переживання пробує перелити в поетичні рядки. 

Знов заясніла зірочка у серці,

Слова в рядочки понизались.

І я спішу на те озерце,

Де вперше верби піснею озвались.

Тоді співали на тім боці

Сусіди сумно щось про болі.

А потім, чула, на толоці

В танок пускалися й тополі...

Люблю пісні свойого краю,

В яких і ніжність є і туга,

В яких сама уже згораю

І відчуваю руку друга.

У тих піснях – вогні мелодій,

І сила духу, й боротьба.

І на поверхні, і на споді –

То радість щира, то журба.

Можливо, в кожної людини

Є чим за душу зачепить.

Та тільки в нашої калини

І цвіт на музиці лежить.

Буде чи не буде справжня зима зі справжнім снігом в моїй Україні, а я думаю про весну і про своє повернення в рідний куточок у Рудянській балці на Покровщині. Там так гарно і затишно!

Над заболоченою левадою густою стіною повиростали клени й дикі яблуньки, глід і терни. Коли їхнє зелене листя сплітається в єдине суцільне мереживо і мені є де в ньому сховатися, мов у м’якій ковдрі, я почуваюся щасливим. І співаю, співаю, співаю, влаштовуючи концерти для тих, хто таких пісень не вміє створювати ніякими талантами. Як я скучив за людьми!

Але востаннє, коли я був минулого травня на Батьківщині, моє маленьке солов’їне серденько почало боліти з новою силою. Чи залікується рана до цієї весни і чи стане снаги долетіти, щоб знову ковтнути дозу розчарування?

У моїх маленьких крилець замало енергії, щоб почистити той шматочок землі, в якому так хочеться жити. Моє призначення – пісня. Але як там тепер співати?

Купи сміття обступили балку, як воїни поганської армії. Куди не кинь оком, скрізь папір, бляшанки, скляні й пластмасові пляшки, ганчір’я, сухе гілля, відходи домашніх господарств... Бідний ставочок, який уявив себе малим водоспадом, кинувши частину води через трубу на леваду, потерпає найбільше, бо за тим брудом потічок уже ледве дихає, плачучи про чиюсь совість крізь суцільну завісу дощок, пір’я, гнилля...

Ніколи не думав, що люди можуть так от втратити почуття єдності з природою. Де житимуть, як житимуть, чим житиму їхні діти та онуки? Кому потрібен буде цей, поки що райський куточок років через десять? Суцільний смітник, сповнений неприємних запахів. Розплідник усіляких хвороб замість місця для відпочинку. Природний оазис, спотворений байдужістю й ненаситністю. Сором!

Пам’ятаю, батьки-соловейки розповідали, що ще недавно саме в оцій балці на Рудянах, прямо під розлогим гіллям груші-дички починалася стежечка до джерельця, яке розчищали час від часу місцеві діти і з якого любили пити воду всі відпочиваючі. Прохолодна, м’яка, смачнюща, вона вабила до себе і людей, і пташок веселим дзюркотінням і життєдайністю. Тепер я не підлечу до цього прекрасного місця: про замулене джерело мало хто згадує, а прохід до нього став ще одним смітником. Чи ж до пісень тут?

До речі, я облітав-обдивився усю округу. Картина, скажу вам, як епізод із фільму жахів, у якому підсумком стає кінець усього живого. Боюсь, що так воно й буде... Бо майже півстоліття тому люди перетворили довжелезні балки на своєрідний каскад, створюючи водойми і зручності для самих себе. Хіба це не диво: ставок, гребля, обсаджена вербами, левада, знову ставок, гребля, левада, знову ставок?!.

Коли мої предки прилітали сюди (таких соловейків, як в українських садах, не знайдеш ніде у світі!), їх сердечка сповнювались ніжністю й любов’ю, гордістю і трепетом. Бо все буяло пишнотою зелені й багатством квітів. Тепер це довкілля буяє розкішними сміттєзвалищами. Береги ставків і яри, греблі і навіть узбіччя доріг засипані відходами життєдіяльності головної діючої особи на нашій планеті – людини. Мимоволі замість задушевної пісні малюються в уяві подальші жахи: бруд, мов розбурханий потік з прорваної стихією греблі, поглинає, пожирає природу і всіх істот у ній.

А я не хочу в пащу до цього монстра! Я хочу жити! Чуєте, люди?

Чому ви перестали любити усе, крім себе та грошей? Адже щастя без гармонії не буває. А гармонія – у здоров’ї, в першу чергу – довкілля. Хіба може бути здоровою істота, що губить світ, у якому живе і яким дихає сама?

... А я вперто мрію про весну й про повернення додому – у рідний терник на Рудяни. Чуєте, ось весело виграють промінчики сонця у потоці води, що ллється з-під греблі через трубу у наш ярок, порослий густими кленами та вишнями, які ось-ось сповнять повітря п’янким ароматом і сколихнуть день весільним вбранням? А ось омолоджені верби схилилися над ставом і обговорюють деталі спільного побачення з місяцем під зоряним небом, полощуть свої коси, не помічаючи, як на них задивляються перехожі. А ось і те славнозвісне джерельце: чисте, аж райдуга виграє на щічках, посміхається і кличе: "Візьми, соловейку, і ти моєї сили хоч крапельку!”

Я п’ю воду, пірнаю в зелений прихисток і – ніби народжуюся знову. Душа піднімається, зачіпає струни, – й де береться пісня: "Тьох-тьох-тіву-тіву-тьох-тьох!” Боже, як приємно, як гарно! Як я хочу жити!

Допоможіть мені, люди! Я вас не розчарую!

 

Авторка цієї збірочки – учениця 11-А класу Маломихайлівської ЗОШ І-ІІІ ст. ім. І.Г.Скакуна Федоренко Тетяна Олегівна. Дівчині – 15 років, вона відмінниця навчання, невгамовна активістка громадського життя і художньої самодіяльності школи та села. Закінчує Покровську музичну школу по класу вокалу. Любить експериментувати з інтер’єром, танцює, мріє про мистецьку кар’єру.

Бере участь (і перемагає) у різноманітних творчих конкурсах різного рівня і фестивалях, робить дописи в районну газету. Її вірші та статті друкувались в місцевій пресі, альманасі «Крила», збірці «Ластів’ята», деякі з поезій ввійдуть і до збірки «Молода муза Дніпропетровщини».

Я не знаю, що таке – війна.

Якщо чесно, то не хочу й знати.

Старші ж кажуть, що жахна вона, 

Що страждають люди, землі, хати…

Тільки й свідків, що чиєсь дитинство.

Тільки й свідків – ордени-медалі.

Скільки ж було тих фашистів,

Що топтали світ все далі й далі?

Зараз фільми й спогади стареньких

Можуть розповісти про війну.

Тільки чому ж моє серце тенька,

Ніби в себе всмоктує вину?

Ніби я ховаюсь від снарядів,

Від розривів бомб і чобота чужого.

Ніби я скуштовувала ядів,

В таборах вмирала від знемоги.

Ніби я то в крематоріях палала.

І ходила в розвідку й атаку.

Ніби я – то мати, з фронту ждала

І складала слізну Богові подяку.

Ніби я вмерзала в Ленінграді

У блокаду, у станки і крихту хліба.

Й ніби я приносила ту радість – 

Від фашистів звільнення, як німби.

Й ніби я вростала в житнє море,

Кам’яніла в бронзі-постаментах.

Ніби я – безмірна туга-горе

Від всуціль задимлених моментів.

Ніби я сама – стрімкий літак у небі,

Ніби я – то прадідове тіло на гілках…

Та хіба така нам доля треба:

Страх, розруха, крові й сліз ріка?

Тому вдячна всім за Перемогу,

За блакить над головою й сонце.

…У траву шовкову опускаю ноги,

«Зайчиків» хапаю із віконця.

Мрію, вчусь, уже кохаю щиро,

За чуття свої, буває так, борюсь.

І бажаю людям розуміння й миру,

Їх не втратити – ото за це й боюсь.

І повітря п’ю, мов келихи вина,

І життю своєму неймовірно рада.

Я не знаю, що таке – війна.

Якщо чесно, то не хочу й знати.

Хоть мы расстались,

Нет повода грустить.

Помню,.. испугалась.

Мне хотелось мстить.

Думала, закончилась

Жизнь моя вот так,

Только оказалось,

«Любовь» твоя – пустяк.

Пустяк для тебя,

Пустяк для других,

Пустяк для себя – 

Без разговоров тупых.

Я не обижаюсь

На тебя уже давно.

Что чувствую?.. Не знаю…

Да и зачем тебе оно?!