Середа, 17.10.2018, 10:27
Вітаю Вас, Гость | RSS
Книжковий акцент

Сергій Жадан. Ворошиловоград
  Роман Сергія Жадана «Ворошиловград» було визнано «Українською книгою року Бі-Бі-Сі 2010». Важко не погодитись із цим рішенням. На користь книги Жадана свідчить не тільки майстерність подачі, тонкий іронічний гумор і проста вишуканість мови письменника, до яких його читачі загалом вже звикли. Але також і актуальна для нашого суспільства, проста та разом із тим глибока ідея твору. Так її описав сам Сергій Жадан: «Роман про те, що потрібно захищати себе, своїх близьких, свої принципи, свою територію, своє минуле, своє майбутнє. Це роман про опір, роман про протистояння, про захист своїх принципів від зовнішнього тиску.»


віртуальна виставка
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу
Головна » Статті » Краєзнаство » Природа краю

Цікаві місця рідного краю. (Покровська ОТГ)

Макаренський сад

Є такий мальовничий гай на березі річки Гайчур, на території ТОВ «Земля». З’явився гай завдяки людським рукам. Він посаджений понад сто років тому. Поряд було розбито парк з розарієм, влаштовано плодорозсадник. Було там і село, яке вже в радянські часи мало назву Червоний розсадник, та з часом люди залишили його. А парк, точніше сказати, частина парку, продовжує існувати й досі.

Хто ж був цей Макаренко – засновник парку і неабиякий дивак з погляду звичайнісінького обивателя? Міцні господарі обробляли землю, вирощували хліб, за який брали добрі гроші, розводили худобу, отари овець, а цей он що вигадав: парк посадив серед степу! Існує декілька переказів, версій, хто ж він був, Андрій Макаренко.

Перша версія. Андрій Макаренко – садівник і агроном за освітою, до приїзду в Олександрівський повіт завідував державним розсадником у місті Дебальцеве на Донеччині, кажуть, і дотепер там лишилися старі дуби, які він садив.

Друга версія. Андрій Макаренко був залізничним інженером з Катеринослава, він купив цей шматок землі і поставив на ньому свою економію – дачу.

Третя версія. Андрій Макаренко був жандармським полковником із Катеринослава, купив землю, поставив економію – дачу і проживав на ній тільки з весни до осені.

Яку б з цих версій не визнавали за дійсну, в честь свого засновника парк в народі досі залишається під назвою Макаренський сад.

Макаренко був заможною людиною. Якою ж була садиба Макаренка, де він жив і працював? Ось що розповідає про неї жителька Покровського А.Ф. Тищенко. Садиба знаходилася на горі, в завороті річки Гайчур, між селами Братське та Ново-Скелювате. Була в цій садибі велика сушарня для фруктів, льох, приміщення для тварин і птиці. З садиби на даний час не вціліло жодне приміщення. Будинок Макаренка – невисокий, одноповерховий. Розташований з півдня на північ, на невеликому підвищенні. На чотири боки від кожного вугла садиби простягалися алеї дерев.

У напрямку села Братське була посаджена алея з різних порід дерев. З обох боків цієї алеї росли ряди ліщини. Убік Покровського, до залізниці, пролягала берестяна алея. Третя алея проходила в напрямку річки, вона була обсаджена каштанами. Вздовж доріжок буяли піони багатьох сортів. За каштанами були алеї бузку. Між каштановою і берестяною алеями знаходився сад, що займав 8 десятин землі – близько 8 гектарів.

Будинок був розташований у вигині річки Гайчур, а тому одна алея, четверта березова, виходила також до річки.

Між березовою і каштановою алеями, біля будинку, росли яблуні, а далі до річки простягався зелений клин трави. Можливо, це були залишки первісного Дикого степу. Сад був надзвичайно доглянутим. Це була справжня колекція фруктових дерев. Росло тут чимало сортів слив, груш, яблук, горіхів, айви, кизилу.

За свідченнями Агафії Федорівни Тищенко, найкращим сортом яблук у саду була так звана “овеча мордочка” – червоні видовжені дуже приємні на смак яблука.

Серед старожилів збереглися згадки про талановитого хлопця Макара Титовича Стариковського. Він весь час ходив за Макаренком придивлявся, як той робив щеплення, вчився доглядати дерева. Згодом Макаренко призначив його садівником. Пізніше він працював на посаді садівника в комуні “Маяк”. Ще до 70-х років росла недалеко від річки верба, на якій Макару Титовичу вдалося прищепити грушу. Залишок цього дерева був років кілька тому на потічку в напрямі до річки. Родили груші на вербі зелені та гіркі. За садом простягався фруктовий розсадник. Саме тут брали саджанці для своїх садків покровчани, мешканці інших сіл та хуторів.

Десь близько 20 десятин займав ліс. Ріс він за садом, з боку села Братське, ближче до річки. Були в лісі голубі ялини, інші вічнозелені дерева, каштани, берези, осокори дуби, берест, акація, глід і інші листяні дерева. А в центрі цього саду – парку була невелика водойма, де навесні й досі збирається вода.

Півоній та троянд, кажуть, було більше 200 сортів. Рози спеціально розводили на зріз. Великими партіями зрізали і відправляли залізницею в спеціально замовленому вагоні в м. Катеринослав на продаж. Потяг зупинявся на роз’їзді, який і до цього часу має назву Макаренський.

Близько 122 десятин землі засівалося пшеницею та іншими культурами. На вигині річки знаходилася купальня. Береги були порослі терном, ожиною, поверх яких одвічно плелися батоги хмелю. На воді можна було бачити білі і рожеві лілії.

Старожили пам’ятають, як ще в 30-ті роки влітку в Червоному розсаднику влаштовували оздоровчий табір залізничники м. Дніпропетровська. Таке диво серед степу міг створити або дивак, або добра, чуйна людина, закохана в природу.

Тут і зараз гарно. Недарма ж майже щороку тут проводилося районне свято обжинок. Сюди приїжджають відпочити, порибалити, а чи й просто послухати солов’їв.

Кургани – німі свідки історії

На Покровщині розташовано багато курганів – пам’ятників багатовікової історії. В деяких з них при розкопках знайдено речі бронзового віку. Кургани або могили в народі прийнято називати козацькими, хоча археологами доведено, що більшість з них насипано скіфами, сарматами, половцями.

Чимало степових могил (курганів) височить і в нашому районі. За скромними підрахунками, їх у нас 527. В селищі Покровському, на території центрального кладовища, є могила з назвою Виглядна. В давнину на ній знаходився козацький пост, який стежив за тим, щоб зненацька не набігли татари чи турки. Могили Гостра і Орлова знаходяться на старому шляху (його вже не існує), що вів з Покровського на Чаплине. Це на території колишнього колгоспу «Побєда». Орловою могила називалася тому, що на ній часто сиділи степові орли.

Гострою могила названа тому, що була вона висока і крута. Про неї розповідали таке: часто вночі на ній бачили голубий вогонь, який примарно горів. Говорять що в таких могилах водяться скарби.

Пам’ятний хрест отаману Війська Запорозького Івану Сірку

Назва селища Покровське пов'язане з пам'яттю прославленого сина українського народу – кошового отамана війська запорізького – Івана Дмитровича Сірка. У вересні 1673 р. Іван Сірко зустрівся на Муравському шляху з великим загоном татар, розгромив їх, взяв багато в полон, після чого щасливо повернувся на Січ. Ця битва відбувалася в районі Покровського в день Покрови Пресвятої Богородиці. На знак пам'яті про цю перемогу слободу назвали Покровською. Як пам'ять про Івана Сірка західну частину селища називають Сірківка. Балка, на якій стояла турецька мечеть, стала називатись Мечетною, а пізніше цю ж назву дістала й місцева залізнична станція.

За переказами, після битви козаки розташувалися двома куренями, межа між якими проходила, нібито, там, де зараз у центрі селища пролягає вулиця Центральна. Територію на захід від цієї межі займав кіш Івана Сірка, отож, західну частину Покровського й досі називають Сірківкою на честь знаменитого отамана козаків.

Неподалік від історичних місць, де відбулася битва, колись стояв кошем легендарний Сірко, знаходився Пісчаний брід через річку Вовчу, яким часто користувалися козаки. Сьогодні на цьому місці збудовано греблю.

На лівому високому березі Вовчої вдячні нащадки – місцеве козацтво, підприємці, фермери встановили Пам’ятний хрест отаману Війська Запорозького Івану Сірку, а пізніше, через рік збудували капличку на честь Святого Миколая, увіковічнивши пам’ять славних предків. Тут кожний камінь, кожний схил дихає історією – славною історією Війська Запорізького та святої покровської землі.

Тут же проводив розкопки Дмитро Іванович Яворницький, який неодноразово бував у наших місцях. У фольклористичній спадщині Д. Яворницького чільне місце посідають народні перекази, які пов’язуються з героїчною сторінкою історії нашого краю,— козаччиною. Він займався їх збиранням, публікацією практично впродовж усієї своєї творчої діяльності. Вони друкувались у таких збірниках, як «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888, 1, II т.), «Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края» (1889), «По следам запорожцев» (1898)..

Муравський шлях – один із головних шляхів XVI – початку XVIII століть, яким користувалися кримські і ногайські татари для нападів на Лівобережну і Слобідську Україну

Ось що пише в книзі «Вольності запорозьких козаків» Дмитро Іванович Яворницький про цей шлях в межах Покровського району. «Муравський шлях… переходить в Олександрівський повіт і тягнеться мимо Васькових могил вздовж річки Кам’янки, притоки Берестової, що впадає у Вовчі Води; від річки Кам’янки по балці Злодійській за 12 верств від слободи Гаврилівки переходить через річку Вовчі Води, яку тепер називають Вовчою, поблизу села Великомихайлівки, або Дібровки, у двох місцях: на півтори версти вище слободи і на дві версти нижче неї біля хуторів Коломийських; і в тому, і в іншому місці кам’янистим берегом річки…».

Перші поселенці.

Зимівник Головка.

З розповідей старожилів відомо, що в 1736 році з Полтавщини і Київщини на береги Вовчої прибули кілька сімей вільних селян. Новопоселенці обрали найбезпечніше на їх погляд місце – на скелях біля річки Вовча. Нині тут знаходиться електрогосподарство районних електромереж. У старовину з боку повноводної Вовчі стояли високі скелі, із заходу проходив глибокий яр, що становив природній бар’єр для нападників, неподалік, в північній частині , знаходилася половецька могила, на якій була сторожова вежа.

У XVII столітті ця місцевість належала до земель Запорізької Січі.

Вигідне місцезнаходження на перехресті основних шляхів, багаті дичиною степи, широка і повноводна річка багата на рибу приваблювали козацьку старшину і тому вони охоче влаштовували тут хутори - зимівники, в яких жили їхні сім’ї та підлеглі.

В книги Феодосія Макаревського «Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської Єпархії» ми дізнаємося що місцевість слободи Покровської – стародавнє запорізьке займище, старожитна козацька маєтність. В 1760 році тут сидів зимівником відставний запорізький старшина Головко. В часи агарянського нападу на Новоросійський край, Головко з своєю сім’єю спасався в Самарському монастирі.

Після ліквідації Січі і приєднання Криму до Росії сюди переселилося багато запорізьких козаків із сім'ями.

Генерал-губернатор новоствореної Азовської губернії Василь Олексійович Чертков проводив ревізію по річці Вовча, в тім числі на території Покровщини. Згідно з його указом в 1779 році на місці зимівника Головка було засновано військову слободу Покровську.

Звідси починається офіційна історія селища.

Сьогодні нащадки на місці яру посадили парк імені Івана Лободи.

Шелюги, урочище Ярина

Після заснування Покровського великих збитків тутешнім поселенцям завдавали кочуючи дюни пісків. Одного разу тривалий час дув сильний східний вітер. Він підняв у небо цілі хмари піску. Вітер мав таку силу, що піском перемело річку Вовчу. Вода вийшла з берегів і залила низини біля с. Чорненкове, Левадне (Цикове), Катеринівка. Після цього пан Мазаракі, який володів Катеринівкою, звернувся до покровського начальства з проханням закріпити піски за покровчанами, що й було зроблено. Покровське, як і інші великі села, було в ті часи розбите на квартали. За кожним кварталом було закріплено певну кількість «піщаної» території. Потім з - під Павлограда завезли саджанці шелюгу, які були висаджені на пісках. Це сприяло закріпленню пісків.

Водночас між селами Чорненкове й Левадне (Цикове) було закладено насадження, урочище, яке назвали Яриною.

Яринами в давнину на Україні називали тополі. Ця назва ще асоціюється з зеленим полем, засіяним ярою пшеницею

Ось так і виник тополиний гай – Ярина. Він гідний захоплення бо не можна не дивуватися, як на глибоких тутешніх пісках виріс і вже багато - багато літ радує місцевих жителів цей чудовий куточок рідної природи. Він не лише милує око, тішить нас прохолодою і красою, а й нагадує про перемогу людини над стихією, мудре співжиття людини з природою. На жаль, останнім часом згадане урочище зазнає агресії з боку тієї ж людини. На його території можна бачити рівчаки, що ніби шрами перетинають, псують його вигляд. Що це за рівчаки, коли й навіщо вириті – невідомо. Як і те, коли вони будуть загорнуті…

Восени, як уже повідомляла місцева преса, йде несанкціоноване вирубування гаю. На східній його частині, біля села Чорненкове, кимось приватизовано шмат землі, і вже не так просто підступитись до нього. В гаю випасають худобу. Все це разом взяте наносить йому значної шкоди. Колись у ньому були озерця, болітце, водилась водоплавна птиця, бо ґрунтові води були високо. Тепер же, більш, як на 3 метри в глибину води не має. Спорудили поблизу лісу дренажну систему і, мабуть, від цього води не стало.

Треба сказати, що насадження дерев у Ярині продовжувалося з 1928-1929 роках. Здійснювали його працівники місцевого лісництва. Відтоді і ростуть поблизу села Цикове соснові гайочки.

Після постанови уряду СРСР 1949 року про заліснення пісків на Україні, насаджування дерев продовжувалось. Про це згадує зокрема житель Покровського Петро Бережицький. Навчаючись у середній школі , в 1952 році він разом з однокласниками садив сосну на західній околиці Покровського, поблизу тваринницьких ферм колгоспу “Побєда”. Заліснення пісків продовжувалося і в 60-ті роки.

За книгою Мицика Г.Г., Процана В.О. 
«Це – моя земля! Неповторні і єдина…»

Категорія: Природа краю | Додав: Admin (05.04.2018)
Переглядів: 83 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Графік роботи
Бібліотека працює з
800 до 1700
без перерви
субота з 800 до 1600

Остання п'ятниця місяця -
читачів не обслуговуєм,
санітарнй день.
Вихідні дні — неділя, понеділок
Контактні дані
тел.: (05638) 2-16-99
skype.: pokrlibrary
e-mail: pokrlib@gmail.com
Адреса: 53600,
Дніпропетровська обл.,
смт Покровське,
вул. Дмитра Яворницького
(Карла Маркса), 128
Пошук
Афіша
Запрошуємо Вас відвідати культурно-мистецькі заходи, що відбудуться у читальній залі бібліотеки:


Засідання «Вікігуртка» щосуботи,об 11 год.

Запрошуємо всіх бажаючих (без вікових обмежень) пройти безкоштовне навчання для здобуття навичок роботи з комп'ютером та в мережі інтернет.
Інтернет ресурси