П`ятниця, 29.03.2024, 14:30
Вітаю Вас, Гость | RSS
Книжковий акцент

Сергій Жадан. Ворошиловоград
  Роман Сергія Жадана «Ворошиловград» було визнано «Українською книгою року Бі-Бі-Сі 2010». Важко не погодитись із цим рішенням. На користь книги Жадана свідчить не тільки майстерність подачі, тонкий іронічний гумор і проста вишуканість мови письменника, до яких його читачі загалом вже звикли. Але також і актуальна для нашого суспільства, проста та разом із тим глибока ідея твору. Так її описав сам Сергій Жадан: «Роман про те, що потрібно захищати себе, своїх близьких, свої принципи, свою територію, своє минуле, своє майбутнє. Це роман про опір, роман про протистояння, про захист своїх принципів від зовнішнього тиску.»


віртуальна виставка
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу
Головна » Статті » Краєзнаство » Літературна Покровщина

Ковтонюк Борис Мусійович
КОВТОНЮК Борис Мусійович народився 18 вересня 1948 року у селі Новопетрівське Покровського району Дніпропетровської області, де і навчався у початковій школі, а з 1959 по 1966 роки – у Березівській середній школі, що в сусідньому селі. У 1967-му закінчив Покровське СПТУ-5 за спеціальністю «Монтаж та експлуатація сільських електромереж і споживчих електроустановок». Випускник факультету журналістики Львівського держуніверситету ім. Ів. Франка 1977 року. 

Основна трудова діяльність пройшла у редакції Всеукраїнського транспортного тижневика «Придніпровська магістраль» (м. Дніпропетровськ, 1980-2008рр.), де працював кореспондентом, фотокореспондентом, заступ-ником головного редактора. Паралельно з газетярською роботою був членом редколегій журналів «Борисфен» (1992-1997) та «Супутник риболова» (1998). Окрім того, в юності трудився електромонтером мехколони-24 тресту «Полтавасі-льелектромережбуд», у мартенівському цеху Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського та комплексній будівельній бригаді в рідному селі, на різних посадах у районних газетах: Якимівській Запорізької, Галицької Іванофранківської, Гадяцької Полтавської областей.

Автор двох поетичних збірок – «Богиня» (1998) та «Чутливі струни» (2010), книги прози «Легенди Дібрівського лісу» (2003), а також кількох книг у співавторстві, у тому числі першого в Україні такого типу видання «Нестор Махно. Біографічний довідник». Художні та краєзнавчі твори друкувалися в колективних збірниках та ЗМІ. Він є ілюстратором книг, буклетів та календарів, учасником науково-практичних конференцій.

Зараз основним станом душі стали літературна і краєзнавча робота. Борис Мусійович працює головою Правління Дніпропетровської обласної громадської організації «Краєзнавче товариство «Ріднокрай», основною метою якого є практична дослідницько-пошукова діяльність. Організував і провів у 2009-2010 роках першу в Україні комплексну (авто-вело-водо-пішохідну) експедицію «Запасний шлях «із варягів у греки», або Таємними дорогами запорозьких козаків» степовими річками та їх берегами від Дніпропетровська до Азовського моря.

У 2011-2013 роках провів одночасно дві комплексні експедиції: «Козацький зимівник» в межах Дніпропетровської області та міжрегіональну «Дорогами Нестора Махна». Остання була присвячена 125-річчю від дня народження ватажка наймасовішого повстанського селянського руху на планеті у ХХ столітті, яке відзначатиметься 8 листопада 2013 року.

Хоббі
  1. Туризм – побував у різних куточках колишнього СРСР та СНД від Карпат до Сахаліну і від Чорного до Білого морів.
  2. Рибалка – з дитинства. Ініціатор та один із організаторів обласних змагань працівників ЗМІ із риболовлі. Учасник усіх 14 журналістських змагань та ряду інших.
  3. Колекціонування – із кількох залишилося найоригінальніше – міні-скульптура запорозьких козаків.

Козацька тематика у творчому доробку займає вагоме місце. Автор прийняв козацьку присягу ще за радянських часів біля могили легендарного кошового Івана Сірка в Капулівці поблизу Нікополя. Відтоді – завжди в епіцентрі найважливіших козацьких подій у регіоні. Їй присвячено чимало публіцистичних та художніх творів. Крім надрукованих, зараз на завершенні велика ілюстрована праця «Січеславщина козацька. Учора, сьогодні, завтра», де проаналізовано весь спектр козацьких організацій Дніпро-петровщини у світлі Всеукраїнських та Міжнародних. Автор намагається прокласти духовний місток із минулого (адже найдавнішому зображенню козака з чубом вже 20 століть!) через затуманене сьогодення у чітко окреслене майбутнє.

Зараз працює над твором «Образ запорожців у скульптурній творчості» та цілим рядом інших, переважно краєзнавчого характеру, на базі колективних експедицій та власних багаторічних досліджень. Безумовно, що і в черговому доробку почесне місце займе іскрометне поетичне слово, яке автор шліфує з раннього дитинства. 

Веде роботу на сайті «Козацька муза» та «Ріднокрай».

Ковтонюк Б.М.
Легенди Дібрівського лісу. - Дніпропетровськ: ВКК «Баланс Клуб», 2003 – 96с. 
У книгу увійшли , новели, усмішки та захоплюючі бувальщини. Тут читач знайде маловідомі цікавинки із життя історичних постатей – Нестора Махна та його побратима Феодосія Щуся, наших сучасників – народного художника України, скульптора Володимира Небоженка, композитора Ігоря Тищенка та інших.

Перлина степу
Кожен листочок, кожна гілочка, кожне дерево. Як магнітом, притягують до себе і людину, і птаха, і звіря. А якщо дерева гуртуються один до одного, постають міцною стіною, утворюючи цілий масив – то вже магічна сила, якої не уникнути нікому. Тим більше серед безкрайніх рівнинних просторів, де влітку нещадно палить сонце, а взимку завівають хурделиці.

Дібрівський ліс – одна із найбільших зелених перлин Південно-Східної України. він має легендарну історію, що припорошена пилом часу, а то й умисне замулена, втоптана у багно, щоб люди, які живуть навколо, ніколи не дізналися правди про своїх предків, про своє родовідне коріння, що творить з кожного із нас особистість.

Прикрашає цей ліс Дніпропетровщину на межі з донецькими та запорізькими степами. Його площа сягає за півтори тисячі гектарів. Він має як природну основу, так і штучну. Ще у 1863 році тут заснували Великомихайлівське лісництво.

Нелегкою виявилася доля цього краю. Адже, знаходячись на шляху із Європи в Азію, через нього проходило чимало кочівників. Його не раз спустошували, та він знову відроджувався. Останнє велике обезлюднення сталося в часи татаро-монгольської навали, після чого північні Причорномор’я і Приазов’я перетворилися у Дике Поле.

За часів Київської Русі знаменитий шлях «із варяг у греки» пролягав Дніпром крізь грізні ворота. А назад був знайдений хоч і довший, та безпечніший водний маршрут: через Керченську протоку в Азовське море, далі – річкою Міус до водорозділу із Вовчою. Потім перетягували судна по суші до верхів’я останньої, а звідти в Самару, що впадає у Дніпро-Славутич вище порогів.

Це був звичайний шлях і для зв’язку із Тмутараканським князівством. Ним же не раз користувалися і запо-розькі козаки. Вовча була судноплавною до вісімнадцятого століття.

Мандрівники часто зупинялися у тіні дубового лісу, де річка Кам’янка впадає у Вовчу. Пізніше тут, на високому пагорбі, запорожцями було встановлено сторожовий пост – неподалік від Моравського шляху, що у наймілкішому місці перетинав річку і мимо нинішнього села Гаврилівка проходив на Новомосковськ і далі у Слобідську Україну.

В сімнадцятому столітті дана місцевість масово заселялася запорожцями, які влаштовували тут зимівники. В 1704 році ці кутки вже значилися в списках населених пунктів Славного Війська Низового.

Інтенсивному поселенню запорожців сприяв далеко-глядний кошовий отаман Іван Сірко, який сам не раз бував тут. Навіть збереглася до наших днів неофіційна назва частини райцентру Покровського – Сірківка.

На крутому правому березі Вовчої поруч із сторожовим постом у густому лісі засновано зимівник, який з острахом обминали татари. Він ввійшов в історію спочатку під назвою «Дібровка» (від слова «діброва»).

Після зруйнування Запорозької Січі Азовський губернатор Василь Чертков об’їхав цю місцевість і зустрів багато людей. Він доручив козацькому старшині Городенку заснувати на базі зимівників ряд державних військових слобод. Великомихайлівка (колишня Дібровка) офіційно зареєстрована як слобода у 1776 році. Сюди протягнулися козаки з інших зимівників та їхні родичі, і через три роки тут вже нараховувалося 175 дворів.

В лісі дібрівчани прожили до кінця 18-го століття. потім сталася трагедія. Неподалік від населення знаходилися високі піщані пагорби, покриті травою. Внаслідок інтенсивного випасання худоби було порушено верхній шар. Сильні вітри засипали піском будівлі, городи, сади. Коли ж весною 1798 року по самі вікна була занесена церква, через рік, 10 березня 1799-го, було дано дозвіл на переселення за кілька верств – туди, де знаходиться село і нині.

На місці першого поселення завдяки ініціативі колишнього вчителя історії і завідуючого сільським музеєм Олексія Лапка встановлено пам’ятний знак. Донедавна тут ще зберігалося кладовище, на одному із кам’яних хрестів було чітко видно дату поховання – 1683.

У Великомихайлівці в 1917 році вже проживало понад 10 тис. чоловік. Слобода зіграла значну роль у витоках найбільшого на планеті повстанського руху селян у двадцятому столітті. Тут проходив перший (із трьох) махновський з’їзд, на якому головував дібрівчанин Костянтин Головко. У Дібрівському лісі після об’єднання загону Махна із місцевими партизанами на чолі з Феодосієм Щусем Нестора Івановича вперше назвали "батьком" – напередодні його тридцятиріччя. Ліс довгий час був надійною базою для зберігання зброї і армійської каси махновців.

Понад сімсот молодих дібрівчан-добровольців за один день сформували полк імені Щуся – восени 1918 року після спалення австрійцями і німецькими колоністами більше тисячі сільських будівель. Вони хоробро боролися з усіма зайдами різних мастей і кольорів.

Великомихайлівка більшовиками була занесена у «чорні списки» і в 1921-му, а особливо у 1932-1933 роках виморена голодом так, що довелося сюди масово переселяти в пусті хати цілі сім’ї з інших регіонів, але донині не відновлено всіх вулиць вільнолюбного поселення. Зараз тут проживають майже в чотири рази менше людей, ніж до Жовтневої революції.

Село тулиться до лісу, з якого воно вийшло понад два віки тому. Тут кожне дерево, кожен камінь, кожен клаптик землі дихають історією, оповиті легендами, вселяють надію і віру у непереможність козацького духу.

Марушкині скелі
Гігантською петлею річка Вовча охоплює Дібрівський ліс. На її берегах чимало скель і майже кожна має свою назву.

Одна із найбільших гранітних каскадів, що піднімається високо над водою, з давніх-давен називають Марушкиними скелями. Про них існує багато легенд. Ми ж розповімо лише про одну.

...Це сталося ще за кріпосного права. У сусідньому селі жив злий і нахабний пан, який ні перед чим не зупинявся, щоб задовольнити свої забаганки. І запала йому в очі дівчина Марушка, яка була багата вродою і розумом. Кохала юна красуня, теж бідного, але сильного і веселого.

Не таким був пан, щоб відступитися від своїх жорстоких намірів – він хотів мати дівчину казкової вроди за іграшку у своїх хоромах. Христо-Богом просилася-молилася кріпачка залишити її у спокої. Та пан і слухати не хотів. Звелів він свої слугам привезти Марушку у свій палац, а її коханого викинути у глибоку яму.

Не захотіла дівчина терпіти таку наругу і почала втікати. За нею вслід кинулася панська погоня. Бігла юнка полем, потім дрімучим лісом, а слуги із псами – за нею. І ось-ось вже наздоженуть.

Зупинилася Марушка на крутому березі Вовчої. Внизу над глибоким урвищем – вода шумить, вирує. А погоня вже поруч. Перехрестилася нещасна дівчина та й кинулася головою вниз, щоб не дістатися панові і назавжди схоронити у воді свою красу.

Вибарахкався із ями її коханий. Кинувся навздогін, та вже було пізно. Так і не встиг порятувати свою обраницю. 

...На цих скелях весною розквітають дикі півники – різнобарвні та духмяні. То – сльози двох сердець, які так і не змогли об’єднатися назавжди. І проростають квіточки щороку крізь століття – таке палке кохання було у дівчини і юнака.

Всі хто знає цю історію, приходять на Марушкині скелі помилуватися неповторною красою, а квітів не рвуть. Святого чіпати не можна.

Ковтонюк Б.
Чутливі струни /Ковтонюк Б. – Дніпропетровськ: ВКК "Баланс Клуб”, 2010.- 64с. – Укр. мовою.
Книга поета і прозаїка, голови Правління ДОГО «Краєзнавче товариство "ріднокрай”» Бориса Ковтонюка представлена лірикою з широким діапазоном тем – від патріотичних до особистих. Поруч із новими віршами представлена частина й написаних раніше та опублікованих у збірках "Богиня” (1998р.) та періодиці.






Безсмертна мова

У кайдани мову закували
З вироком: «повільна смерть!»
А до істини – вони гадали –
Вже не дійде ні один експерт.

Не вмирає мова, не вмирає, 
У надії б’ється пульс живий.
У кайданах, у кайданах, а співає,
Так співає, що комусь хоч вий!

І не знають далі що робити, 
Як знайти до смерті хитрий код.
Щоб убити мову – треба вбити
І тебе, й мене, і весь народ!

Старійшині роду
Коли в степу весна розправить крила
І забуяє травами земля, 
Знов помандруємо у повну силу, 
І хай нас вічність завжди окриля.

Ми збагнемо чуття великої родини, 
Яка сягає сивини віків. 
Хотів би я й на соті іменини
Все повторить під солов’їний спів.
Категорія: Літературна Покровщина | Додав: Admin (15.01.2013)
Переглядів: 2635 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 4.6/11
Всього коментарів: 2
2 Людмила  
0
Борис КОВТОНЮК

ДИКЕ ПОЛЕ
(пісня)

Знов на перегоні,
Знов на перегоні,
Забуяла вишнями весна.
І з’явились коні,
І з’явились коні,
І тачанки Нестора Махна.

Це було уранці,
Це було уранці –
Ще стелився до землі туман.
В бій ішли повстанці,
В бій ішли повстанці –
Ніби мчався степом ураган.

Скільки ж їх пришельців?
Скільки ж їх пришельців,
Хоче нам накинути ярмо?
Закипало в серці,
Закипало в серці:
“Отчий край топтати не дамо!”

Ще одна атака,
Ще одна атака –
І здригнувся ворог водночас.
...Як багато маків,
Як багато маків
З вічності кричатиме до нас!

Зажадали волі,
Зажадали волі
Не колись в майбутньому – тепер!
…Там у дикім полі,
Там у дикім полі,
Де козацький дух іще не вмер.

1 Людмила  
0
Із збірки Бориса Ковтонюка "Народжуйтесь, герої!" (2013 рік)

НЕ ЗА ТАКУ БОРОЛИСЬ МИ ДЕРЖАВУ

Не за таку боролись ми державу,
Страждали, мучились і гинули в боях,
Щоб хтось паплюжив підло нашу справу,
Нахабно брудом обливав тернистий шлях.

Не про таку ми мріяли державу,
Де заблоковані господарям ходи,
Де знову нищать нас і нашу славу.
Тож знов єднаймося у бойові ряди!

Героїв слава – слава України,
Яку так намагаються знов задушить.
Розпочали це із сердець руїни,
Щоби козацький дух навіки загасить!

Якби воскресли наші всі герої,
Вони б жахнулись від реального життя,
І знову б дружно ринулись до бою
Без остогидлого по закутках життя.

А ти готовий бути разом з ними?
Як ні, то хто ти є тут, на моїй землі?
І як я можу поруч із такими
Йти впевнено у завтра по однім руслі?

Затятий ворог, блазень задешевий,
Духовний інвалід, чи хто ти є в юрбі,
Чи боягуз довічний, чи миттєвий –
Дай чесну відповідь хоча би сам собі!

4.11.2010 р. Дніпропетровськ

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Графік роботи
Бібліотека працює з
800 до 1700
без перерви
субота з 800 до 1600

Остання п'ятниця місяця -
читачів не обслуговуєм,
санітарнй день.
Вихідні дні — неділя, понеділок
Контактні дані
тел.: (05638) 2-16-99
skype.: pokrlibrary
e-mail: pokrlib@gmail.com
Адреса: 53600,
Дніпропетровська обл.,
смт Покровське,
вул. Дмитра Яворницького
(Карла Маркса), 128
Пошук
Афіша
Запрошуємо Вас відвідати культурно-мистецькі заходи, що відбудуться у читальній залі бібліотеки:


Засідання «Вікігуртка» щосуботи,об 11 год.

Запрошуємо всіх бажаючих (без вікових обмежень) пройти безкоштовне навчання для здобуття навичок роботи з комп'ютером та в мережі інтернет.
Інтернет ресурси