Неділя, 25.06.2017, 01:33
Вітаю Вас, Гость | RSS
Книжковий акцент

Сергій Жадан. Ворошиловоград
  Роман Сергія Жадана «Ворошиловград» було визнано «Українською книгою року Бі-Бі-Сі 2010». Важко не погодитись із цим рішенням. На користь книги Жадана свідчить не тільки майстерність подачі, тонкий іронічний гумор і проста вишуканість мови письменника, до яких його читачі загалом вже звикли. Але також і актуальна для нашого суспільства, проста та разом із тим глибока ідея твору. Так її описав сам Сергій Жадан: «Роман про те, що потрібно захищати себе, своїх близьких, свої принципи, свою територію, своє минуле, своє майбутнє. Це роман про опір, роман про протистояння, про захист своїх принципів від зовнішнього тиску.»


віртуальна виставка
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу
Головна » Статті » Краєзнаство » Яворницький

Три несподівані стрічі

Року 1883, одного, літнього, дуже палкого дня, місяця липця, іхав я на парі селянських коней, які були запряжані в так звану німецьку бричку, схожу на довгий короб з приробляним до нього спереду дишелем і з начепляною зверх нього на товстих ремінях колискою. Мій шлях йшов од села Дібрівки, Олександровського повіту, до села Славгорода, того ж таки повіту. Попереду, на мойому шляху, лежали — велике село Покровське, слобідка Гнидина, хутір Богодар, село Миколаівка і за ними де-кілька невеличких, одиноких, одсунутих далеко од шляху слобідок та хуторів. Уся тая велика просторінь степу була колись-то частиною „вольностей“, чи хоч господарства, запорожського козацтва і належала до так званої калміуськоі паланки, се-б то, на теперешню мову, станиці, або повіту.

Степ од страшноі літньоі спеки де-инде зовсім стратив траву і через те зовсім почорнів, там, де по ньому уже пройшовся плуг; де-инде все ще був укритий травою, се-б то тирсою та ковилом, там, де плуг ще не торкався землі, але усе ж таки пожовк, вицвів і зробився зовсім безживний і сухий. Через те і коні і сами подорожні, од спеки та степового безвітря, почували себе пригнічаними і знесиляними на той час. На наше счастя, одначе, сонце потроху та помалу почало уже збиватись до західу, і міні здавалось, що ось-ось пройде година — дві, і тоді для нас настане зразу полегкість. Я сидів на деревьяній колисці, чи хоч люльці, яку навішано було на стінки брички, і злегка коливався то туди, то сюди, нахиляючись то на один бік, то на другий. Спокійне сідало і палке повітря заколихували мене. Перед моіми очима, на передній дощечці, сидів візчик, типичний „новорос- сійскій хохолъ“, білявий на масть, з довгими, уже добре посивілими, дротяними вусами, з короткою, давно неголяною, щетинястою бородою, з обстриженою дуже низько, округлою головою, в широких, темного цвіту, штанях, які надіті були йому зверх білоі з мережками сорочки і педперезані сукняним, зеленого цвіту, поясом, в великих постолах на ногах і в високій шапці, не вважаючи на літню спеку, на голові.

І вираз лиця і одривчасті слова та фрази, які мій візчик, на призвище Чорний, кидав так собі, немов би мимохідь, давали міні розуміть, що я маю діло з чоловіком не аби-яким. Він давно уже обертався до мене то з одним, то з другим питанням, але я, то дрімаючи, то прокидаючись од дрімання, або зовсім нічого йому не одмовляв, або ж одмовляв, та тільки не так, як слід.

Ось перебігли ми одну балочку, там другу, тамечки третю і нарешті ускочили у велике і людне село Покровське, розкинуте повздовш правого, високого берега річки Вовчій, або Вовчих вод, і понеслись по широких, чистих і де-инде, то тут, то там, засажаних жовтими акаціями, вулицях. Ось опинились ми і коло веселоі корчми, найголовніщим показчиком якої була пуста пляшка, надіта на високу, уткнуту у соломьяну крівлю, дрючину, що злегка хиталась з-бік-на-бік од повітря і через те саме немов би закликала до себе усіх повз неі прохожалих людей.

— Пане, а пане, що я вам хочу сказати?

— Кажи, як що єсть що казать.

— Ви не знаєте, як я страждаю од живота?

— Ні, не знаю. А як що ти страждаєш од живота, то треба б тобі побувати у лікаря Циганка, він би тебе і підлічив.

 — Та я уже й був у нього.

— Ну, що ж він тобі сказав?

— Що він міні сказав? Чудне сказав... Ти, каже, хлопче, не чим инчим не можеш вилічитись, як горілкою: коли тільки іхатимиш повз корчми, ніколи іі не минай. От що він міні сказав! Чудний лікарь!

— Чисто що чудний!... Ну, як що він тобі справді таке сказав, то підвертай уже до корчми...

.....Уже зовсім стемніло, коли ми, покинувши приязну корчму, рушили далі в дорогу. Переїхавши брідьма камьянисто-піскувате дно річки Вовчих вод, ми зразу опинились у слобідці Гнидиній і тут знов побігли по широкому шляху, по обох боках якого скрізь тягнулись біленькі, чисті і чепурні мужичі хатки, складяні із так званого лимпачу, себ-то необпаляноі, на половину з соломою, на половину з землею, цегли і з верх цегли гарно побіляні крейдою, а знизу, по призьбі, підведяні жовто-гарячою глиною.

— Ну, як же тепер твій живіт?

— Е, тепер так, що хоч до Москви, або ще й дальше Москви. Одно слово, зовсім байделе.

— Тобі байделе, а ось міні так лихо.

— Через що вам лихо?

— Через пропасницю, або хиндю, що уже кілька день сидить у мене у середині і ніяк я іі не вижену звідтіля.

— Через пропасницю? Хі, од пропасниці я таке слово знаю, що як тільки його скажете, так тут ій і капець; завтра ж, або після-завтра ій і амінь.

— А яке ж ти там слово знаєш таке?

— Треба девьять раз під ряд, не оддихаючи, прочитати слова: „Ішов чоловік на святу неділю та найшов девьять лошаків, із девьяти стало вісім, із вісьми сім, із сіми шість, із шісти пьять, із пьяти чотирі, із чотирьох три, із трьох два, із двох один, із одного ні одного; як у того чоловіка не стало лошаків, так щоб у раба божого (Дмитра, чи кого там инчого) не стало болісті. Дай, Боже, рабу божому жовту кість та червоноє мнясо.

— Так ти, бачу, знаючий чоловік.

— Та де що розумію... Ось тут богдаровський пан та усе ізде щоліта на теплі води кота із живота виганяти, а як би він міні дав грошей карбованця три, то я б йому скорійше, ніж ті теплі води, вигнав того кота. Так би одразу і занявчав! У нього ще, кажуть, і ремонтис єсть у нозі; і супроти того я знаю ліки, аби б тільки до тих трьох карбованців та ще карбованців пьять додав.

— А що ж то воно за кіт такий? Чи не катар?

Та, може, й катар, як по-панському казать, а по-нашому кіт у животі.

— А ремонтис?

— Ремонтис — це така хвороба, що од неі руки та ноги корчить.

— А які ж супроти нього ліки єсть?

— Спершу всього заплатити міні три карбованця грошей. Це перші ліки, а далі я уже знайду, як треба діло робить.

— Чому ж ти не дійдеш з твоіми ліками до пана!

— Е, туди не моя талія...

— А може ж ти ще які ліки знаєш супроти хвороб?

— Та де що розумію.

— Що ж ти розумієш?

— Та от як заварювати од живота соняшниці, то тут треба казати такі слова:

Лежить собака серед дороги,
Розкидала усі чотирі ноги,
Струснетця — здвигнетця,
Все лихо минетця.
А як баби лічать од живота, то
вони приказують инакше:
Ходила я по горах та по долинах,
Носила горщик на вилах,
Горщик увірветця та й розібьєтця,
А з тебе усе лихо минетця,
З твойого живота та в другий живіт,
Туди мене позовуть та й там міні дадуть.

А як жид захворає, так для того ще инчі слова.

— Ну, а які ж уже для жида слова?

— А ось які слова:

Біг пес через панський овес,
Як не вадить вівсу, так і жидові — псу.

Оце і все; тільки кажи іх потихеньку собі під ніс; а він, той жидюга, зіває та заплюща очі, а він зіває та круте головою, та ще за те і карбованця тобі дасть... То ото воно і виходе, як там кажуть; набалакала-наговорила, дайте жолобчастого Данила, свердлити — вечеряти, казав батько — полудрабок...

— Ну, як що вже ти справді такий знаючий чоловік, то, може, ти знаєш ще й те, чому ця річка та зветця Вовчими водами.

— Не инако, як од вовків. Тут, мабуть, колись-то вовки-сірмани водились, по чагарниках та по тернах, якими тутечки позаростали от хоч-би у пана Михея береги цієі річки. Тепер воно, то на кожного вовка чоловік сто, або й більш людей, а колись було на кожного чоловіка сто, або й більш вовків. От через них і річка ця прозвалась Вовчими водами.

— А чого ж то у вас слобідка зветця Гнидина?

— То уже од якогось-то запорожця Гниди, такого, що, мабуть, паршивий та мирщавий був, на гниду схожий. Там тепер пан живе, з того ж таки Гниди узявсь; тільки він себе зве Гнєдін, а народ усе ж таки постарому велича: Гнида та й Гнида. Та скільки він за часи крепацтва пересік своіх людей, щоб не сміли казати Гнида, а казали б Гнєдін, так де там? Гнидою так і зоставсь. А ото як уже мужики вийшли на волю, так один гнидівський чоловік, такий, що чумакував у Крим по сіль, повернувшись з дороги додому, прийшов до пана та й каже йому; „Оце я, паночку, чумакував у Крим по сіль та бачив там по дорозі вашого родича“. — „Якого“? питає пан. „Та пана Вошу. Побачив мене та й пита: „Ти звідкіля, чоловіче“? „Із Гнидиній, кажу, пане“. „А, це звідтіля, де мій родич живе, пан Гнида? Ну, так скажи ж йому, що уклоняєтця йому Воша“...

— І щож за те тому чоловікові од пана було?

— А що? Вигнав у потилицю од себе та й більш нічого... Ні, це ще не все. А то якось цей же таки пан Гнида та виіхав до царського смотру, — він був такий високий та здоровий і в гвардіонах служив. Виіхав та й стоіть при свойому полку. Аж ось підъізжає до нього на коні царь Миколай Павлович та баче, що такий бравий офицер стоіть, та й питає його: „Какъ фамилія“? А він мовчить і нічого не каже, — соромитця свойого призвища. „Какъ фамилія“? зав-друге питає царь. А той уже і зовсім злякавсь і ні словечка не каже, а тільки стоіть та увесь труситця, як на ножі. Тут підбігає до царя якийсь-то полковник, держить йому під козирьок та й кричить: „Гнида, Ваше Императорское Величество“! Царь подививсь, подививсь тоді на Гниду та й каже: „Какая, однако ж, огромная гнида“!...

Після ціх слів мій візчик якось-то підбадьорився, хитнувсь з одного боку на другий, потягнув до себе віжки, стьобнув по конях довгим батігом, і наша бричка понеслась по твердому, як камінь, і гладенькому, як скатертина, шляху. Праворуч од шляху тягнулась синею смугою річка Вовчі води; попереду, перехоплюючись через шлях, вилась річка Гайчур, зтиха несучи своі води до Вовчій, а в чудовому куточку, де тіі річки зливалися до купи, виявлявся на сугорку невеличкий хутір пана Михеєва, Богодар.

Уже хутір був зовсім близько, як нам трапився дуже звичайний, але й дуже неприємний притрапунок у степу: у нас уломилась вісь у бричці. Через те, що на улаштування брички треба було багато часу, я покинув свойого візчика на місці, а сам пішкома попростав до Богодара.

Було зовсім темно, коли я добравсь до панського хутора і наближивсь до старого, покинутого в ньому будинка. Тут я убачив в одній половині того будинка цілу юрбу парубків та дівчат, які звичайно наймаютця на літні роботи у панські окономіі. Через те, що було під свято, у занятій половині будинка було і весело і гучно. Уже оддалеки учувались веселий гомін, галас та вигуки. Парубки та дівчата зібрались до купи, щоб поспівати та потанцювати та пожартувать між собою. Побачивши, одначе, пана, компанія спершу була змовкла; але потім, коли пан забалакав до неі „козацькою“ мовою і назвався „своім чоловіком“, парубки та дівчата очуняли і дали простір своїй волі і своій удалі. Нічого схожого і ніколи ранійш того міні не доводилось бачити. Що за музики! Що за танці! Що за парубки — молодці! Що за дівчата — кралечки!

На лежанці, коло печі, сидить дядько Хома Провора, чоловік сліпий; він грає на сопільці; коло Провори сидить парубок Іван Нетреба; він бьє у бубен; за Нетребою сидить хлопець Василь Кіт; він стукає у заслінку. Музики ударили спершу козачка. Компанія стоіть і немов би німіє од чарівних музик, немов би набіраєтця духу, щоб кинутись потім у пекельний танець. „А-ну, хлопці! А-ну, хлопці! А-ну, хлопці“! Але хлопці усе ж таки стоять і не соваютця з місця. А проте огненні музики напевно ворушать іх; більш того: вони давно уже підбурюють усіх кинутись у танець, та і тільки немає такого молодця, щоб він призвід усім дав.

І ось один молодець не видержав. Він несподівано і дуже голосно свиснув, потім вискочив насеред хати, вмент перекинувся через голову, ударив правою долонею по землі, далі став на ноги і пішов виробляти усякі вихиляси, показувати ріжні викрутаси та вигуповати гопака. То він йшов усе боком та скоком, то присідав униз та ударяв обома руками по землі, то знов ставав на ноги і, узявшись у боки, свиснувши помолодечи, стукав нога об ногу і після того садив такого гайдука, що навкруг його скрізь аж пил підіймався стовпом, аж земля дзвеніла дзвоном... І потім знов і несподівано спинитця на одному місці, обкрутнетця сам округ себе на одній нозі, присяде до землі, замете долівку своїми неосяжноі величині штанищами і знов піде вибивати, і знов піде садити гайдука та такого гайдука, од якого аж дух захоплює у всіх. Ху, ти бісів син! Це чорт, а не парубок! І зглянути на нього: чорт батька знає, що за черевики на ньому! Ні закаблуків, ні підошов, пальці видко, а як стукне він ними, як ударе по землі, так здаєтся, що на кожній нозі у нього по десяти-пудовому залізному молотку, а то ще й більш. А штани на парубку! Ото ж вигадати треба такі: широкі, як степ, а глибокі, як море. У них сміливо влізе три лантухи пшениці, або півсотні кавунів. Що збор на них! Що дегтю! Що пилюги! Еге-ж, а ви спогляньте ще, який картуз на парубку! То не картуз, а блин, справжній блин. Він починаєтця на самому найгострійшому місці кабушки, а кінчаєтця на шиі, понижче коміря сорочки. Ні козирька, ні околиці! Блин, таки справді блин! Затеж сорочка у козака! То шила йому дівчина, білява Вустя, з тонким, як тополя, з гнучким, як молода береза, станом. Вона скільки старання приклала на те, щоб тільки догодити свойому Захарькові. І вийшла тая сорочка на диво: з мережками, блакітною стрічкою, з цяцькованими лиховками... Ай, козак Захарько! От козак, так козак! Оце танцюра, так танцюра! Цей і батька свойого, Семена Ковалевщенка, за пояс заткне!... А — ну, хлопці, ще цієі!

І музики ударили метелиці. Уся молодь заворушилась. Тепер усі парубки та дівчата побрались за руки і почали круговий танець. Скільки краси, скільки граціі тут було.

Там чорнобрива Марьяна пливла, як плаває вутінка; там дрібно вибивала танець своїми маненькими ніжками Доманя — серденько, маненька, як перепілочка, легенька, як перьіночка; там Онися-ластівочка, з чорними очицями, соромлива, уся зашарілая, як червона маківка, поводила своїми рученятами і в лад тупотіла своіми ніжками, обутими у прості, але дуже гарні і ловкі черевички; а ось Лукія, дівчина висока і доросла, виступала так нешвидко, зате дуже статечно і поважно, нагадуючи собою одну із величних богинь олимпійського ціклу і являючи із себе дуже ласий шматок для молодих парубків.

— Ай, дівчата! Оце так дівчата! Одно слово дівчата!

То кричав мій візчик, який устиг уже полагодити бричку, поїхав слідком за мною і тепер опинився в панському хуторі. Покинувши своі коні коло вікна будинка, він ускочив у середину кімнати, затесався в саму гущу танцюристів і в чому був — в високій шапці, шкуратяних постолах на ногах і з довгим батігом у руках — пустився навприсядки, присвистуючи своіми губами і понуривши на бік свою, уже добре посивілу, голову:

 А ну грай! А ну грай!
 От закину зараз ноги аж за спину,
 Щоб світ здивувався, який я удався!..

... Десь, мабуть, довго ще танцювали в хаті. Уже ми покинули панський будинок; уже геть одъіхали од нього, а гуки усе неслись і неслись із нього, а музики усе розстинались і розстинались, а свист усе лунав і лунав скрізь... Теперечки я все забув: і степ широкий, і річку роздольну і козаків запорожців; одні парубки лихіі та дівчата чорнобриві стояли у мене перед очима, одні вони ввижалися міні. Ех, благодатня країна! Що за природа, що за повітря, що за широчиня, що за далечиня, що за народ, що за танці лихії!...

Але ось ми проїхали село Миколаєвку, поминули кілька слобідок та хуторів і наближились до Славгорода. Ось ми і коло станціі; уже розітнувся свисток; десять хвилин, і поїзд посунетця. Заплативши візчикові гроші, нашвидку захопивши свої речі, я вмент ускочив у вагон і через кілька годин, без усяких приключок, прибув до города Катеринославу.

(кінець буде).
Д. І. Яворницький.

Категорія: Яворницький | Додав: Адміністратор (03.02.2016)
Переглядів: 146 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Графік роботи
Бібліотека працює з
800 до 1700
без перерви
субота з 800 до 1600

Остання п'ятниця місяця -
читачів не обслуговуєм,
санітарнй день.
Вихідні дні — неділя, понеділок
Контактні дані
тел.: (05638) 2-16-99
skype.: pokrlibrary
e-mail: pokrlib@yandex.ua
Адреса: Покровське, 53600,
Дніпропетровська обл.,
смт. Покровське,
вул. Карла Маркса 128
Пошук
Афіша
Запрошуємо Вас відвідати культурно-мистецькі заходи, що відбудуться у читальній залі бібліотеки:


Засідання «Вікігуртка» щосуботи,об 11 год.

Запрошуємо всіх бажаючих (без вікових обмежень) пройти безкоштовне навчання для здобуття навичок роботи з комп'ютером та в мережі інтернет.
Інтернет ресурси