Вівторок, 21.11.2017, 01:46
Вітаю Вас, Гость | RSS
Книжковий акцент

Сергій Жадан. Ворошиловоград
  Роман Сергія Жадана «Ворошиловград» було визнано «Українською книгою року Бі-Бі-Сі 2010». Важко не погодитись із цим рішенням. На користь книги Жадана свідчить не тільки майстерність подачі, тонкий іронічний гумор і проста вишуканість мови письменника, до яких його читачі загалом вже звикли. Але також і актуальна для нашого суспільства, проста та разом із тим глибока ідея твору. Так її описав сам Сергій Жадан: «Роман про те, що потрібно захищати себе, своїх близьких, свої принципи, свою територію, своє минуле, своє майбутнє. Це роман про опір, роман про протистояння, про захист своїх принципів від зовнішнього тиску.»


віртуальна виставка
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу
Головна » Статті » Краєзнаство » 100 років з дня народження Хорунжого А. М.

На добро людям

НА ДОБРО ЛЮДЯМ

Микола Славинський

У Києві стояла рання зима. Було холодно, падав прозірчастий сніг. Прямий, мов стріла, Брест-Литовський проспект летів у просторінь. Квапилися перехожі — до крамниць, метрополітену, кінотеатру. Раптом з-за рогу вибіленого інеєм будинку висипали школярі. Веселі обличчя, розіскрені очі. Сміх, жарти, скоромовка — про останні новини. На вулиці стало неначе тепліше. Перехожі уповільнили ходу, вже не ховали облич у пухнасті шарфи та настовбурчені коміри.

Учні звернули до під'їзду книжкового магазину... Коли в залі стихло, пролунали щирі, схвильовані слова. Було видно: діти беруть близько до серця розповідь, глибоко переймаються тим, що дороге людині. Виступав письменник Анатолій Хорунжий.

На столі перед ним — фотографії, документи давно відшумілих років, листи, вирізки з газет і журналів. Ось фото селянської сім'ї, в якій 5 листопада 1915 року народився майбутній прозаїк і публіцист; ось окраїна рідного села Маломихайлівки на Дніпропетровщині, тут поля і ниви зрошені потом хліборобів. З села, поміж тополями,— століттями торований шлях. Ним під час громадянської війни мчали червоні вершники (це назавжди врізалося в пам'ять), ним рушив у широкий світ рано змужнілий хлопець. Навчання у ФЗУ, нелегка праця арматурника на заводі імені Карла Лібкнехта в Нижньодніпровську — такі перші самостійні кроки молодого робітника. Згодом Анатолій повернеться на село комсомольцем, буде секретарем комсомольської організації села Дебальцеве й одночасно заступником голови правління колгоспу «Весела долина» Васильківського району; далі він — інструктор райкому комсомолу, співробітник районної газети, вчиться у Харківському інституті журналістики, працює в газетах «Комуніст» (нині «Радянська Україна») та «Кіровоградська правда»...

Давнє, небачене, незвідане не було чужим учасникам зустрічі з письменником. Сприймалося не тільки романтичне, піднесене, пісенно крилате, а й суворе, непросте. Надто ж глибоко западала в пам'ять і серце оповідь Анатолія Хорунжого про фронтові дороги військового кореспондента — багатотрудні дороги від Сталінграда до Берліна.

Чи не найдовше юні руки тримали аматорський, по-солдатськи простий знімок групи радянських бійців та офіцерів (серед них і капітан А. Хорунжий), яка стоїть на пощерблених, усіяних битою цеглою, кришеним сірим мармуром східцях поверженого фашистського рейхстагу. А потім школярі читали й перечитували газетну вирізку — спогади Анатолія Мефодійовича про те, як йому, кореспондентові армійської газети «Крылья победы», доручили Першого травня 1945 року скинути над Берліном прапор із написом «Перемога».

У тих коротких, стримано, ба навіть сухувато викладених спогадах є таке виразне свідчення — свідчення очевидця: «Під нами Берлін. На кілька кілометрів стелиться над містом густий дим. Жевріють пожежі. Спалахують вибухи. Група робить розворот. До мене обертається гвардії майор І. Малиновський, чую в навушниках його наказ: «Скинути прапор». Відкриваю «шторку» кабіни. Повітря з силою вривається до неї. Виставляю руку. Там, за бортом літака, вітер просто вириває з пальців червоне полотнище зі священним словом.

І ось уже промайнуло, зникло десь за нами шестиметрове полотнище... Літак робить розворот. Стало видно: прапор, розправляючись, повільно опускається. Потім на якийсь час зник у диму і знову, вже нижче, спалахнув червоним полум'ям».

Відсвіти цього священного полум'я не могли не осяяти душі старшокласників, їхній настрій тонко відчув письменник-фронтовик і додав до надрукованого кілька промовистих штрихів: літаки піднялися в задимлену височінь о 12 годині дня, ведуча машина Як-9у відразу взяла курс на рейхстаг; коли пурпурове знамено скинули над самісіньким центром Берліна, наземні радіостанції повідомили: «Бачимо! Бачимо стяг!» Збереглася фотографія: на аеродромі, очікуючи польоту, стоять у шоломофонах, із парашутами молоді, усміхнені гвардії майор І. Малиновський та капітан А. Хорунжий; у їхніх руках — прапор із написом «Перемога».

Усе, що спершу уявлялося школярам як абстрактно героїчне, овіяне романтикою, майже неймовірне, постало перед ними зримо, життєво, по-земному конкретно. У ті хвилини, коли знімок мандрував від столу до столу, особливо гостро відчувалося, що не перервався й ніколи не перерветься зв'язок часів, що старшим поколінням є кому передати золоту естафету пам'яті.

Згаданий виступ перед старшокласниками — один із багатьох. А.Хорунжий часто буває на заводах і фабриках, полях і фермах, у школах, студентських аудиторіях, військових частинах. Іти до людей — веління совісті, доконечна внутрішня потреба. З побаченого, пережитого, переболілого народилися і численні нариси тридцятих років, і фронтові поезії, і перші повоєнні оповідання.

Нелегко шукав себе, визначався в літературі вчорашній співробітник армійської газети «Крылья победы». Перед очима ще стояли згарища і вирви від снарядів, ще снилися бойові побратими, пригадувалися атаки, польоти стрільцем-радистом в екіпажі бомбардувальника... Та країна вже відбудовувалася, утверджувалося нове життя, й А. Хорунжий відклав щоденники 1941 — 1945 років, нотатки, зроблені на Курській дузі та Букринському плацдармі, після штурму Берліна, відвідин рейхстагу та імперської канцелярії. Був твердо переконаний, що пізніше неодмінно повернеться до фронтових зшитків (це й сталося через багато весен). А поки що — праця в Чернівецькому літературно-меморільному музеї Юрія Федьковича, лекції перед жителями найвіддаленіших куточків Буковини, тривалі журналістські відрядження.

Повоєнні оповідання А. Хорунжого сповнені мирних дум, перейняті оптимістичним, будівничим пафосом. Герої коротких, стримано чи й подеколи сухувато написаних творів — прості трудівники, сильні духом, глибокі й цілісні в своїх почуттях натури. І нині зацікавлюють, хвилюють долі вугляра Тимоша Дроздика («Оленячі роги»), чабана Якима («Чабан»), молодих колгоспників іванка та Марійки («Переможець»). Це не випадково. У рецензії на першу збірку «Буковинські оповідання» (1949) Л. Серпілін зазначив, що А. Хорунжий має «хороший письменницький зір, уміє відбирати потрібні йому деталі. спорювати яскраві картини».

Привернули увагу читачів та критики й наступні збірки прозаїка — «Літа молодії» (1952), «Весняний дощ» (1954), «На цілинних землях» (1954), «Вечірня дорога» (1956), «Останній» (1958), «Незабуті весни» (1959), перекладена російською мовою книга «Родное село» (1956).

А. Хорунжий найупевненіше почувався в «мобільних» жанрах нарису та оповіданнях. Він любив і умів писати по «гарячих слідах» подій, у будь-яких умовах (під час Великої Вітчизняної — в окопі, на крилі літака, після війни — у вагончику будівельників, колибі, наметі). Усюди, де пощастило побувати,— на Кіровоградщині і Каховській ГЕС, Дніпропетровщині і цілинних землях,— досвідчений публіцист знаходив трударів, долі й думи яких були співзвучні епосі.

І нині Анатолій Мефодійович пам'ятає першу зустріч із відомим бригадиром тракторної бригади О. В. Гіталовим. Осінньої ночі 1950 року багато говорилося про любов до рідного села, степових обширів, про великий світ людини-трудівника. Глибоке розуміння турбот і мрій колгоспників, по-народному виважені, ясні, щирі судження прославленого механізатора ще раз переконали прозаїка, що він — на правильному шляху, що, лише постійно вивчаючи життя, фіксуючи, «зупиняючи» мить, яка є часткою вічності, можна правдиво, повнокровно відтворити діяння сучасників.

Під впливом зустрічі з О. В. Гіталовим, іншими творцями не знаних доти врожаїв, мислителями від землі, по-новому перечитувалися сторінки першої повісті «Весняний дощ» (1954). Виразніше бачилися огріхи в ліпленні характерів, розгортанні сюжету, хотілося переконливіше, рельєфніше подати конфлікт між передовим і консервативним, знайти яскравіші барви для змалювання залюблених у хліборобську працю, самовідданих, поетичних натур.

Не раз і не двічі — навіть через довгі роки — А. Хорунжий повертатиметься до «Весняного дощу», вноситиме в кожне перевидання повісті більші чи менші правки. Чим же дорогий твір прозаїкові? Мабуть, і тим, що маємо першу спробу в жанрі повісті, і тим, що в ній ставилося важливе творче завдання — долати прямолінійність описів, уникати надмірних рожевих Мазків, патетичних акордів.

У листі, що зберігається в моєму архіві, Анатолій Мефодійович зазначає: «Весняний дощ» — про складне життя повоєнного села. Передусім хотілося розповісти про скромних трудівників, які пам'ятають і появу в колгоспі першого трактора, і неврожайні роки, і боротьбу з фашистами, і веселі свята, і ворохи на токах, розповісти про все те, що залишається назавжди з людиною, що бере вона із собою в майбутнє.

Журналістські стежки неодноразово приводили мене до мудрих, розважливих, сердечних голів колгоспу, яким я намагався показати в повісті Підлісного. Бачив і горе-керівників. Вони стояли перед очима, коли обмірковував образ самовпевненого, егоїстичного Чередника, який не уявляв існування без права вважати себе вищим за інших, без права розпоряджатися підлеглими. Підлісний і Чередник — два погляди на ідеали, світ, мораль. Конфлікт між цими господарниками неминучий, як неминуча, продиктована самою логікою суспільного розвитку перемога Підлісного.

Перше видання повісті було перенасичене злободенними деталями, оголено публіцистичними пасажами — кортіло оперативно висловити своє ставлення до тогочасних проблем, скажімо, укрупнення колгоспів, роботи МТС. Пізніше, під час доопрацювання, другорядне відсіялося, центр зображення перемістився на взаємини молодих сільських працелюбів, клопоти й поривання юнаків та дівчат, які впевнено дивляться в майбутнє, активно підтримують починання Підлісного. Повість дорога мені як свідчення того, що пережите не минає для письменника безслідно, надовго чи й назавжди залишається в його серці».

Останнє видання «Весняного дощу» (1981) відзначається компактністю композиції, аналітичною проникливістю, емоційною наснаженістю. За тривале існування повісті (майже тридцять п'ять років!) не вицвіла «ясна блакить неба» над колгоспним двором, яким іде молодий тракторист Ілько, не згас у кузні «вогонь горна», не застаріли описи праці невтомних степовиків. Твір і нині хвилює непідробною увагою до неминущих земних хліборобських турбот.

Це ж саме можна сказати про лірико-драматичну повість «Ковила» (1960) — одну з перших у радянській літературі художніх оповідей про підкорення цілини. Кращі рядки твору начеб виспівалися самі собою, легко, трепетно, одухотворено. У точних описах вчувається то перешум неозорого степу, то ритми трудового подвигу, то биття закоханих сердець. Усі шляхи, які долають герої «Ковили», автор спершу пройшов сам. Він бачив на власні очі оманливі хвилі марева, сірого беркута, щойно поставлені стовпи телефонної лінії, перші сходи на безкрайній казахстанській рудуватій землі...

«Враження були такі яскраві, що я просто не міг щонайшвидше не поділитися ними з читачами, тими, хто мріяв про цілину чи вже навіть готувався їхати на цю романтичну «планету»,— ділиться спогадами Анатолій Мефодійович.— Мене, звичайно ж, захопили гігантські масштаби освоєння ніколи не ораних піль, полонив ентузіазм тисяч і тисяч добровольців. Про велич державних планів, завзяття юних, побут першоцілинників, звичаї місцевого населення спробував розповісти в нарисі «На цілинних землях» та оповіданнях «Вечірня дорога» й «Перший слід». Згодом написав повість «Ковила». Провідні герої твору мають своїх прототипів, основні колізії, як мовиться, вихоплені з життя».

Відразу ж після виходу повість викликала полеміку. Тепер, з уже чималої часової відстані, особливо чітко бачаться як слушні зауваження, так і необґрунтовані закиди.

Чому ж виник різнобій в оцінках? Мабуть, тому, що твір видався певною мірою незвичним, не таким, яким його в уяві апріорно «сконструювали» деякі критики. Вони сподівалися, що прозаїк проспіває оду цілині, намалює героїко-патетичний плакат з монументальними постатями володарів степу, а прочитали... роздумливу, проблемну, подеколи гостру, «їжакувату» повість, густо населену неодновимірними героями. У заздалегідь побудовану літературно-критичну схему не вкладалися ні оця неодновимірність чи й неоднозначність мало не всіх дійовий осіб (непрості біографії, «кутасті» вдачі, сміливі судження), ні прискіпливе дослідження морально-етичних конфліктів, ні стриманий, затамовано скорботний і воднораз оптимістичний регістр оповіді про людську мужність, чесність, віру в добро, справедливість, щасливе майбутнє.

«Головний герой повісті «Ковила» Артем Білан — людина, в якої нещасливо склалося родинне життя, і це позначилося на розвиткові усього сюжету повісті, в тому числі і на її драматичних моментах. Що й казати, єдино правильних художніх рішень не існує, в центрі твору про освоєння цілини міг би стояти й герой, багато в чому не схожий на Білана, «благополучніший». Вибір героя — незаперечне право автора, і Хорунжий скористався цим правом відповідно до своїх естетичних уподобань, не відступивши від правди життя»,— слушно наголосив П. Моргаєнко в передмові до вибраних творів прозаїка «Три Верби» («Дніпро», 1975).

Справді, на передній план зображення могли вийти, скажімо, парторг Утегенов чи Марія. Але то, певна річ, був би інший твір. Маємо ж саме «Ковилу» — повість, до якої вже чверть століття небайдуже ставляться читачі. Чому? А, очевидно, насамперед завдяки отому «неблагополучному» Артемові Плану, на долі якого, звичайно ж, зовсім не випадково зосередив увагу А. Хорунжий.

Змалювання неоднозначного характеру героя, який активно шукає себе, утверджує власне «я», давало змогу прозаїкові, схильному до аналітичного письма, не тільки возвеличити подвиг цілинників, а й показати труднощі освоєння степового роздолля, непрості взаємини першопрохідців. Звертаючись у щоденнику до сина Петрика, Білан відверто пише: «Питають тебе, де твій батько? Коли питають, сміливо рубай: «Татко мій цілину піднімає». А цілина важка, синку. Важка, особливо мені».

У повісті — сильне полемічне начало, спрямоване проти барабанного пафосу, крикливого ентузіазму, верхоглядства. Без гучних фраз вирушали в далеку дорогу тисячі добровольців, без патетики приймає рішення й Артем. Він керується двома по-земному вагомими мотивами: по-перше, хоче бути серед друзів, співробітників рідного тресту, які зібралися на цілину; по-друге, сподівається, що там, у Казахстані, почне з дружиною нове життя — без чвар і незлагод. Білан твердо переконаний: Муза схвалить його рішення. І гірко помиляється: дружина відмовилася від поїздки, назвала її по-міщанськи зневажливо — затією.

Пильний аналіз звичайного, буденного не має в «Ковилі» нічого спільного з горезвісним дріб'язковим побутописанням. Письменник відтворює дійсність у формах самого життя, віддає перевагу реальним фактам та прототипам, робить образні узагальнення здебільшого на підставі особистих спостережень. Та, наголошуючи на цьому, не можна не виділяти виразний романтичний струмінь, що пронизує весь твір: і ліричне обрамлення, де слово надано оповідачеві, і осердя повісті — «Записки Білана».

«Записки Білана» — своєрідний щоденник, радше сповідь перед власною совістю, сином і людьми. Маємо не якийсь надривний крик душі, не болісне самокопирсання, самоцінні рефлексії, а непретензійну, щиру, чесну оповідь. Артем не виправдовується — ділиться роздумами, спогадами, дає влучні характеристики товаришам, трударям цілинного радгоспу. Оповідач перечитує випадково знайдений зшиток — нотатки загиблого Артема Білана, й перед ним, максималістськи настроєним юнаком, теж, як і Артем, техніком-бу-дівельником, відкриваються різні людські долі. Передусім — власника старого, списаного то чорнилом, то олівцем зошита.

Артем — один із тисяч і тисяч першоцілинників. Та все ж, гадається, правильно роблять критики, які акцентують на героїчному началі, зокрема на такому зізнанні Білана: «Я жив цілиною. Мені снився дикий степ. Ми возили лісоматеріали, й нас заставав у дорозі буран. Я йшов попереду колони, вів за собою всіх». Внутрішня потреба, готовність іти попереду, вести за собою інших принципово важлива і для неспрощеного сприйняття характеру, лінії поведінки Артема, і для розуміння природи виразного романтичного «підсвічування». Ним позначено остаточне Артемове рішення — «Поїду!», знайомство з Марією, картини прадавнього степу, роздуми про ковилу, кущ якої Білан хоче «приберегти на згадку про неповторні дні». Джерело цього «підсвічування» — соціальний оптимізм, яким глибинно перейнята повість, віра в те, що будь-які стихії — бурани та завірюхи — можна подолати, що цілина буде підкорена. «Приїдуть згодом нові хлібороби, будівельники і вже не побачать цього степу таким, яким стелиться нині переді мною»,— занотовує Артем, не сумніваючись ні на мить у перемозі трударів-добровольців.

Білан — людина мисляча, духовно багата. Він, швидко розпізнавши обивательську суть черствого, самозакоханого директора радгоспу Худобідно, тягнеться до мудрого, принципового парторга Утегенова й разом із ним запалює колектив трудовою жагою. Та письменник не квапиться ставити крапки над «і», прагне уникнути надмірної романтизованості, метафоричних прикрас, мажорного закінчення. Вміло закроєні характери Марії, Утегенова, Івана Довбні, надто ж Артема, ламаючи усталені, раціоналістичні схеми, виборюють собі право на саморозвиток. І вже не вгадуються наперед, не прочитуються заздалегідь ні вчинки закоханої в Білана Марії, ні внутрішнє сум'яття Артема, його тривожні роздуми про сина, Музу, майбутнє, ні поведінка героїв під час пожежі, ні одруження Івана та Марії, ні несподівана загибель Білана...

Що далі розвивається сюжет, то більше посилюється увага прозаїка до моральних цінностей, дум і переживань героїв, до постійної, інколи болючої, але такої потрібної, оновлюючої роботи їхніх душ. Не заспокоюється, повсякчас розмірковує, вдивляється в себе й людей Білан: «Що мені робити? Як мені бути?.. Що ж буде потім? Чи, може, не треба замислюватись над цим «потім»? Щастя сьогодні, щастя миті нам ближче, солодше за те, що настане завтра. В ім'я його можна забути про завтра». Артемові чужа Моральна нерозбірливість. Він заперечує підхід до життя з куцими міщанськими мірками, відкидає філософію миттєвого щастя. Автор при цьому не надуживає категоричністю оцінок, полишає героя на самоті з тривогами, болями, сумнівами, пошуками відповідей на одвічні запитання.

Бентежно, чисто звучать сторінки повісті, на яких розкривається добра, незахищена вдача Артема, його природжена м'якість та й почасти нерішучість. Видно, що прозаїкові дорога й зрозуміла незахищеність, діткливість людських душ, що він високо цінує й такі «некрикливі» риси, як делікатність, лагідність, вразливість. Ці неяскраві, а подеколи й зовсім непомітні якості повною мірою притаманні Білану, Утегенову, Марії. По-своєму чулий, мрійливий, не глухий до чужої біди також їжакуватий, «некерований», давно закоханий у Марію Іван (чого варте лише його «викривальне» прізвище — Довбня!). Він — грубіян, хитрун, годинами грає на гітарі, виспівуючи пісеньки про зрадливих жіночок та винахідливих кавалерів. Та, коли загорівся хліб, Іван одразу кинувся його рятувати. У боротьбі з пожежею прояснилася справжня суть, відкрилися незамулені глибини характеру цього неодновимірного героя. Багато значить і те, що юнак забрав із лікарні обпалену вогнем Марію,— забрав до власної, першої в селищі, хати.

Торуючи свій, можливо, не завжди рівний, єдино правильний шлях, виважуючи «за» й «проти», Білан подумки звертається до сина, ніби звітує Петрикові за все зроблене, ділиться з ним планами й мріями. Та їх не судилося здійснити. Артем, долаючи люту хуртечу, збився з дороги й замерз біля сопки. Спадкоємці й продовжувачі справи першоцілинника — скромного, людяного, чесного техніка-будівельника — назвали узвишшя його прізвищем.

Нічого надзвичайного, виняткового Білан не звершив. Хіба що... разом із товаришами поїхав до Казахстану, звів у степах не один будинок, як і всі — Утегенов, Марія, Іван — гасив пожежу, не побоявся віхоли... Знову й знову оповідач перегортає зшиток, намагається допевнитись, як жив, яким був насправді Артем: «Таких, як він, людей часто ведуть збурені почуття. Вони і гніваються, і радіють до самозабуття. Люблять те, що тяжко дається, і всією душею ненавидять фальшиве. Свої думки й почуття такі люди висловлюють відверто і зопалу. Білани ніколи не відмовляють іншому в послузі. Ліричні натури... В них є щось від самої природи, вони глибоко чесні й сумлінні». Ці слова, власне, й відбивають квінтесенцію характеру Артема. Він називав себе «сином степу» і, замерзаючи, написав у блокнотику: «Навколо степ — ні кінця ні краю. Якщо ти, синку мій, мене вже ніколи не побачиш, то пам'ятай, що я поїхав на цілину для того, щоб краще всім жилося. Коли приїдеш в цей край, знайди мою могилу. А найголовніше — будь в житті людиною...»

Незважаючи на по-нарисовому сухо виписані окремі сцени, ескізно або прямолінійно змальовані деякі персонажі, певну данину літературщині (згадаймо хоча б промовисто негативні прізвища Худобідно, Довбня), повість і сьогодні виховує в читачів почуття патріотизму, відданості своїй справі, пробуджує любов до рідної землі, навчає неминущого, неоціненного — бути людиною.

Любити рідну землю, виростати людиною на ній — наскрізні мотиви творчості А. Хорунжого. Вони, зокрема, чуються в мелодії весняного дощу (все-таки символічна назва першої повісті!), незабутньому перешумі казахстанської ковили, в поетичній назві наддніпрянського села — Три Верби, щоденним клопотам, пристрастям та надіям якого прозаїк присвятив однойменний твір (1964).

Про Три Верби написано як про отчий край — сонячно, сердечно, щемко. А в хуторі Байрачному (тамтешній колгосп об'єднали з тривербівським) можна впізнати Маломихайлівку, в якій письменник провів дитячі і юнацькі роки, принаймні розлога тополя — найвище дерево Байрачного — та сама, що колись зустрічала юного арматурника, лагідним шумом проводила до батьківської хати. Скільки дум, скільки мрій майбутньому письменникові навіяла піднебесним верховіттям ця горда, незламна тополя! Часточку з них він передав головному героєві «Трьох Верб» — студентові, завтрашньому архітекторові Захару Дроботу. Той, повернувшись додому, спиняється біля тополі, думає: «Як хороше будувати, творити для людей! Тим, що ти зробиш для інших, продовжуєш жити з усіма, хоч тебе й не буде тут, не буде на світі...»

У повісті чимало задушевних, трепетних ліричних відступів, зігрітих синівськими почуттями описів Дніпра, старих трьох верб на узвозі, безмежних просторів. І воднораз письменник сказав не одне пекуче, вистраждане слово про перспективи розвитку малих і великих сіл, їхнє духовне буття, вузько прагматичні розрахунки таких керівників учорашнього дня, як старий Дробот...

Нині не тільки ясно бачиться глибока життєвість матеріалу, що ліг в основу повісті, а й уміння автора прогнозувати, передбачати зміни в психології колгоспників, помічати ще в зародку процеси, які з часом визріють, набудуть масштабності.

Так, на повну силу, урочисто звучить один із провідних мотивів твору — неминущий за своєю смисловою наповненістю мотив повернення людини до першоджерел, до стежок дитинства.

Захар Дробот давно не був у батьків, а ще давніше не припливав до Трьох Верб по Дніпру. І ось юнак вдивляється в зелено-сизі верболози, кручі... І все-все впізнає. Перед ним — отчий край, до болю знайомі обшири. Захар бачить їх не очима — серцем.

Повертається до «малої батьківщини», до матері, подруг, до своїх обов'язків і Захарова кохана Валя. Про що тільки не думала скромна сільська дівчина, куди тільки не кидалася в гадках: на цілину, в Донбас, у Білу Церкву. Однак повернулася додому, бо відчула, що не зможе жити без Трьох Верб.

Що ж, знайомі ситуації. Можна назвати немало художніх полотен, у яких вони так чи інакше осмислюються. Та не забуваймо, що повість писалася понад двадцять років тому, тобто задовго до того, як «припадання до джерел» стало яскраво вираженою тенденцією — і в житті, і в літературі. Духовне змужніння Захара й Валі передано просто, тактовно, з почуттям міри. Вони свідомо роблять вибір — бути творцями, господарями на рідній землі.

Антиподом Захара, Валі, ініціативного, мислячого голови колгоспу Теслі, тобто героїв, які відчувають свій первокорінь, глибоко усвідомлюють громадянський обов'язок перед «чистими криницями» життя, виступає в «Трьох Вербах» мандрівний заробітчанин Чугунков. Цей своєрідний попередник образів так званих «шабашників» із пізніших творів свідчить про неабияку художницьку прозорливість А. Хорунжого, його вміння виявити суспільні «больові точки», вчасно попередити громадськість про можливе поширення негативних явищ. Література ще дослідить феномен мандрівного заробітчанства, засудить філософію шукачів легкої копійки. Автор же «Трьох Верб», зустрівшись на журналістських стежках із «спеціалістами на всі руки», відразу ж узявся за перо, ударив на сполох («Вони будували в колгоспах пташники і Палаци культури, самі креслячи сякі-такі робочі схеми скорше для омани недалекоглядного замовника... Вони пили, їли, наживалися. Я ненавидів їх»,— зізнається Захар Дробот) і, що не менш важливо, змалював образи тих, хто протистоїть Чугунковим.

Добре знану тему села письменник розробляє в певною мірою несподіваній, нетиповій для його доробку площині. Як і раніше, досліджуючи світ людини й світ її праці, А. Хорунжий на перший план висуває духовні проблеми, показує трудівників і як творців та поцінувачів естетичних цінностей. Приваблюють дійові заходи Теслі, спрямовані на піднесення сільської культури, хвилюють роздуми Захара про дипломну роботу — проект урочистої арки.

По-різному ставляться до зрослих культурних запитів колгоспників Тесля і старий Дробот. Упертий, практичний бригадир, який ще молодим віддавав до останку себе колгоспу, дбає лише про виконання планів, заробітки. «За мого господарювання палаців не будували,— хвалиться він,— зате було що людям на трудодень дати». Старий Дробот, оповідаючи, як колись орав коровами, шукав у горщиках зерно, щоб засіяти землю, як довів колгосп до тракторів, сподівається на підтримку сина. Захар віддає належне батьковим заслугам, але займає позицію інтелігентного, освіченого, далекоглядного Теслі, під його впливом обирає нову тему дипломної роботи — проект Палацу культури для рідного села.

Образ дбайливого організатора й керівника Теслі чи не найрельєфніший. Голова колгоспу так само, як і Дробот, відданий своїй справі. Та коли бригадир живе минулим, то Тесля весь націлений у майбутнє. Він уміє повести за собою людей, запалити їх мрією, прилучити навіть найбайдужіших до світу прекрасного.

Повість побачила світ на початку шістдесятих. А. Хорунжий їздитиме в такі села, як Три Верби, і пізніше — в сімдесяті та вісімдесяті роки. З'являться його численні нариси, статті, художньо-документальна оповідь «Ми з тобою, поле» (1972). Про кого б прозаїк не писав — трактористів, комбайнерів, тваринників, овочівників,— він ніколи не забував повести мову про розуміння підростаючим поколінням свого обов'язку перед землею.

Як народжується, чому подеколи згасає хліборобське почуття? Про це думалося на гірських плаях, у глибинах кіровоградських степів, серед дніпропетровського роздолля. Думалося в п'ятдесяті роки, думається й нині. З якою радістю Анатолій Мефодійович читав статтю О. В. Гіталова в журналі «Коммунист» (1983, № 11)! Пристрасна сповідь відомого бригадира схвилювала, покликала в дорогу, потім — до робочого столу, щоб ще й ще раз на переконливих прикладах розкрити слушність заклику знатного хлібодара: слід кожному надавати «можливість уже в отроцтві і ранній юності самому створити щось вагоме, значне, відчути свою ділову самостійність».

А. Хорунжий — уважний літописець життя села від перших повоєнних літ до сьогодні. Воднораз його цікавить і урбаністична тематика. Каховська ГЕС, будні заводу імені Карла Лібкнехта в Нижньодніпровську (Анатолій Мефодійович — почесний робітник цього підприємства) органічно ввійшли в розмаїту творчість прозаїка. А скільки теплих рядків присвячено столиці! Справді, хіба можна жити в Києві й не оспівати його людей, вулиць, пагорбів, мостів?! «Місто над нами» (1962) — так назвав письменник одну із своїх кращих повістей. Це й нині чи не єдиний в українській радянській літературі твір, в якому переконливо, зримо, поетично змальовано «труди і дні» будівників Київського метрополітену.

Автор не один день працював пліч-о-пліч із прохідниками підземних трас, не одну зміну відстояв у кесоні, був свідком появи бригад комуністичної праці. Та повість, певна річ, не про те, як прокладалися тунелі, а передусім — про становлення і загартування характерів молодих робітників, моральні цінності, психологічний клімат виробничого колективу.

А. Хорунжий з любов'ю розповідає про друзів-прохідників — тих, хто «прокладав тунелі в царстві блакитної глини і зеленого піску, в намулах доісторичного моря». Високою свідомістю, душевною щедрістю, скромністю приваблюють начальник будівництва, «підземний вовк» Чабров, технік Артур Тобиш, сигналістка Поліна Ялоцька, робітник Петро Мазур та інші.

У праці, що «зморює й надихає», в щоденних обставинах розкривається небуденний духовний світ Павла Ріпака. Виходець із села, він любив землю, орав і засівав її, «пам'ятав, якою вона буває теплою, холодною, тяжкою, колючою, грузькою». Та склалося так, що після армійської служби Павло став прохідником «земних глибин». За десять років він змужнів, набув авторитету, внутрішньо «прояснився, як той ніж-піка відбійного молотка, втинається в тверду породу».

Очоливши бригаду, Павло Ріпак згуртовує колектив, започатковує серед метробудівців рух бригад комуністичної праці. Герой почувається відповідальним за все, мислить широко, по-державному. Переконливо показано інші риси характеру бригадира прохідників — любов до своєї праці, людяність, скромність, делікатність.

Удався авторові також образ Софрона Єжовкіна. Цей антипод Павла Ріпака змальований не однозначно. Він — досвідчений метробудівець, непоганий бригадир. Та, піклуючись про те, щоб «хлопці добре заробили», Єжовкін може за рахунок держави виставити найвищу плату там, де належить середня. Письменник скрупульозно простежує, як споживацькі інтереси спустошують душу користолюбця, роблять його демагогом і циніком.

Повість «Місто над нами», як і попередня — «Ковила», спричинилася до суперечок. І ось наприкінці того ж 1962 року, коли з'явилася друком повість, «Літературная газета» провела «круглий стіл» у Спілці письменників України. Широку, авторитетну розмову про насущні проблеми літературного процесу повели Є. Ісаєв, Петро Панч, М. Ушаков, Л. Новиченко, Ю. Збанацький. Виступив також П. Тичина. Він, зокрема, сказав: «Дехто бідкається: мовляв, у роботі над твором тикаємось-микаємось. Тикаються-микаються ті, хто не знають, що таке життя. Ось Анатолій Хорунжий до метробудівців пішов. Я добре знаю Хорунжого і не боюсь захищати цю його річ («Місто над нами»). Якщо автор був у метро, щоб написати повість, то він — молодець... Треба добре вивчати життя».

Повість «Місто над нами» знайшла своє місце на читацькій поличці. Про це, до речі, йшлося і на пленумі правління Київської письменницької організації, де обговорювалася тема «Київ і кияни в українській радянській літературі» (1984).

Під час праці серед метробудівців, на газетярських шляхах А. Хорунжий часто зустрічався з колишніми фронтовиками, які жили чесно, непоступливо, оцінювали людські вчинки по-солдатськи вимогливою, суворою міркою. Слово за слово — й згадувалися бойові побратими, походи, атаки... Визрівало розуміння, що ще далеко не все зробив, аби внести й свою часточку в увічнення тих, хто подолав фашизм, розповісти підростаючому поколінню про всенародне горе й всенародний подвиг, про побачене на власні очі, відчуте, закарбоване в пам'яті, занотоване в обпалених вогнями війни щоденниках та кореспондентських блокнотах.

Уже набули розголосу окремі оповідання, повісті «Незакінчений політ» (1958) і «Чорна бурка» (1964), але то був лише початок... Нині важко сказати, якого саме дня поклав собі: не шкодуючи сил, записувати й опрацьовувати спогади прославлених льотчиків. Так з'явилися книжки асів повітряних боїв О. Покришкіна «Небо війни» (I кн.— 1965, II кн.— 1966), В. Лавриненкова «Повернення в небо» (1972), В. Єфремова «Ескадрильї летять за обрій» (1978). Ціла, по-своєму унікальна, бібліотечка! До неї по праву належать і написана в співавторстві з М. Дев'ятаєвим документальна оповідь «Втеча з острова Узедом» (1969), і повість «Степан Супрун» (1980).

А почалося продиктоване пам'яттю й серцем «повернення у війну» з перечитування задуманої ще 1944 року повісті «Вітрам назустріч», уривки з якої друкувалися в армійській газеті «Крылья победы». Прозаїк ніби знову опинився в тісній аеродромній землянці. Блимав каганець, авіаційний розвідник тихо переповідав одну з фронтових бувальщин. Ніхто з присутніх не знав, що то вже — сама історія, рядок майбутнього літопису Великої Вітчизняної. Кореспондент армійської газети, дивлячись на фотокартку молодої дружини з хлопчиком на руках (льотчик щойно видобув знімок із планшета), ледь чутно прошепотів Шевченкове: «Се не казка, а билиця...» То було під Києвом, осінньої ночі — за віконцем шуміли голі кущі, завивав передзимовий вітер. Незабаром почався переможний наступ наших військ...

Перші видання повісті «Незакінчений політ» виходили без посвяти; на одному з останніх (1982), що побачило світ російською мовою,— автор поставив: «Пам'яті льотчика Дмитра Чорнокнижного». Саме від цього пілота кореспондент армійської газети А. Хорунжий почув фронтову бувальщину, саме він — прообраз головного героя твору Дмитра Заярного.

«Повість «Незакінчений політ», як і «Чорну бурку», сюжет якої навіяний бойовими діями 206-го полку легких бомбардувальників, я просто не міг не написати,— ділиться роздумами Анатолій Мефодійович.— У мене залишилося зо два десятки блокнотів, заповнених фронтовими епізодами, пригодами, подробицями боїв, психологічними характеристиками багатьох солдатів і офіцерів. Тривалий час я не доторкався до нотатників, не перечитував щоденників. А потім обов'язок перед загиблими, відповідальність перед фронтовим братством, совість і пам'ять змусили мене розгорнути прижовклі зшитки... Незабутні воєнні враження, особливо зустрічі з авіаторами, на все життя визначили одну з головних тематичних ліній моєї творчості».

Центральні герої повістей «Незакінчений політ» і «Чорна бурка» — льотчики. Вони, виконуючи різні бойові завдання, потрапляють у схожі своєю винятковістю та небезпекою ситуації. Дмитро Заярний із «Незакінченого польоту» та Жатков із «Чорної бурки», виховані на наших, радянських, ідеалах, залишаються вірними Вітчизні, воїнській присязі.

Зачин повісті «Незакінчений політ» епічно розважливий: над донськими просторами курсом на захід прямує самотній літак. Дмитро слухає металево-дзвінке гудіння моторів і пригадує рідну Сумщину, казахстанські степи, куди переїхала родина Заярних, навчання в авіаційному училищі. Письменник неквапливо змальовує обставини, в яких формувався характер героя, розкриває його вдачу, звички. Та що менше залишається до лінії фронту, то стрімкіше наростає динаміка оповіді. Кожне слово тут — правда. Це стосується і зображення того, що бачить льотчик на землі, і фіксації його переживань, почуттів, дій, і показу невідворотної катастрофи, коли ворожий снаряд влучив у кабіну пілота.

Заярний, вистрибнувши з палаючого літака, знайшов партизанський загін, який діяв на тимчасово окупованій фашистами Сумщині. У взаєминах а з месниками, боях і переходах всебічно розкривається внутрішній світ Дмитра. Центральний герой постає зі сторінок твору як натура сильна своїми ідейними переконаннями, душевно багата, світла.

Сюжет повісті можна було б розгорнути в пригодницькому ключі. Та автор не спокусився цим і пішов важчим шляхом, поставив перед собою складне ідейно-художнє завдання: розкрити проблему громадянського й морального вибору. Дмитро Заярний, не вагаючись, бореться не тільки з фашистами, а й з тими, хто, забувши про свій патріотичний, синівський обов'язок перед Батьківщиною, намагався відсидітися в теплих закутках. Двобій героя зі «своїми» (відступниками, просто людцями) такий же безкомпромісний, як і з чужинцями, гітлерівцями. Чимало сторінок твору відведено дослідженню духовно-моральних підвалин партизанської боротьби, поведінки Людей в екстремальних умовах.

Драматичними інтонаціями перейнята й повість «Чорна бурка». Найтепліше ставлення викликають до себе її головні герої Жатков та Синюта. В одному з ліричних відступів повісті про цих льотчиків-побратимів ідеться так: «Вони скрізь з'являлись тільки вдвох. Були обидва однакового зросту, веселої, променистої вроди. Я бачився з ними в хаті, де вони стояли вдвох, бачився вночі — на аеродромі. Бачив, як вони готувалися до вильоту, як сідали в кабіни і привітно усміхалися на прощання». Виконуючи бойове завдання, Жатков потрапив у полон. Відчайдушно сміливий пілот загинув, але не сказав ворогам жодного слова.

«Незакінчений політ» і «Чорна бурка» з перших рядків виказують строгу, лаконічну манеру автора, вміння розпізнати героїчне осердя в характерах звичайних людей, опоетизувати мужність і відвагу синів Країни Рад.

У повісті «Чорна бурка» є чимало авторських роздумів, які так чи так проливають світло на творчу лабораторію письменника, розкривають його методи оволодіння матеріалом. Тут, звичайно, не може бути якихось універсальних рецептів. Але один «секрет» усе ж таки слід назвати. Це — глибоке вивчення об'єкту зображення: «Мені тоді хотілося багато бачити і чути. Я входив у життя льотчиків, як входять до незнайомого дому в сутінках: з кожним кроком необхідно було уважно розглядатись. Потім були відрядження до штурмовиків, розвідників, винищувачів. На аеродромах я вдихнув збуреного гвинтами повітря, в польотах — синього неба, в дружбі з льотчиками — стихії їхнього життя».

Під час однієї з таких кореспондентських поїздок А. Хорунжий дізнався від льотчика Петра Кізюна, як його збили в німецькому тилу і як він пробився через лінію фронту. Живу розповідь воїна надрукувала газета «За честь Родины». Через багато років прозаїк знову звернувся до літературного запису.

Книжки О. Покришкіна, В. Лавриненкова, В. Єфремова сюжетно багатошарові, оповідь повітряних асів вільна, розкрилена, густо населена реальними дійовими особами, роздумами про високі моральні цінності, готовність радянських патріотів до подвигу, самопожертви в ім'я Батьківщини.

У літературних записах чимало драматичного, ба й трагічного, є фатальний збіг обставин, важкі, непередбачені обставини, та льотчики завжди з честю витримують найскладніші випробування. Відразу ж впадає в око вельми істотне, принципово важливе: про надзвичайне, виняткове, а часом і, здавалося б, неймовірне у фронтовому бутті авіаторів мовиться не в романтичному, а в суворо реалістичному регістрі, часто-густо — підкреслено буденно. Ніяких прикрас, ніякого згладжування кутів — усе, як було влітку сорок першого й пізніше, під Москвою, Сталінградом...

Зрозуміла річ, саме такий, стриманий, щедро насичений конкретними фактами з часів війни лад оповіді визначили творчі настанови літературного записувача. Прозаїк не міг та, мабуть, і не мав права бути лише реєстратором, протоколістом, «шліфувальником». У книжках-сповідях льотчиків озвалася і пам'ять митця, ожили його фронтові враження, залунали й суто хорунжівські інтонації, улюблені слова.

Багато заповітного вклав письменник в повість «Втеча з острова Узедом». Останнім часом А. Хорунжий (до речі, за активне розроблення воєнної теми його нагороджено Срібною медаллю імені О. О. Фадєєва) опікується «Солдатськими спогадами». Праця над своєрідною книгою Пам'яті, літописом фронтових буднів копітка, довготривала: треба переглянути сотні надісланих листів, щоденників, нотаток, відібрати найцінніше, найтиповіше й воднораз найяскравіше. Діляться спогадами колишні танкісти і розвідники, льотчики і сапери... Надходять та й надходять бандеролі з усіх куточків країни. Перший випуск солдатських мемуарів присвячено сорокаріччю Перемоги, відтак з'являться другий, третій...

Працює письменник і над своїм — розшифровує скоропис фронтових зшитків, осмислює враження від побаченого на столичному заводі «Ленінська кузня», в краях дитинства та юності. Життя робітничого класу, сільське сьогодення у всіх його розмаїтих проявах, Велика Вітчизняна війна — ця триєдиність основних тем постійно приваблює прозаїка, наснажує його, спонукає до щораз глибших роздумів, осяжніших узагальнень.

Розповідати правдиво, строго й просто — незмінне кредо А. Хорунжого, серцевина стилістики кращих творів. Вони привертають увагу життєвістю, поезією вихопленого з дійсності факту, влучної деталі, лаконічним об'єктивно-аналітичним письмом. Прозаїк уникає дисгармонії, химерності чи «склубоченості» оповіді. Навіть на початку шістдесятих років, коли заявила про себе потужна лірична стихія, автор «Ковили» та «Міста над нами» розвивав строгу, скупу, графічно чітку стилістику. Стилістику, якій не чужі схвильовані описи, проникливі відступи, прямі запросини читачів поміркувати разом про неминущі цінності, моральні орієнтири, сенс життя. Ось чому з повістей, оповідань, а надто ж нарисів постає перед нами й образ самого автора. Бачиться він передусім як аналітик, дослідник робітничих і колгоспних буднів, відкривач часом складних, але завжди чесних людських доль.

Проблемне, роздумливе начало — примітна риса творів А. Хорунжого. Його гострі, бойовиті статті й нариси, насичені соціальною проблематикою повісті схвилювали не одне серце. Письменник пристрасно возвеличує світлоносне, високодуховне в людині, але й не відвертає совісного погляду від байдужості, рецидивів «речовізму», міщанства.

У творах прозаїка активно присутня природа — карпатські полонини, неосяжні казахстанські простори, розлогі кіровоградські степи, в злагоджену музику яких автор вслухався не один рік; каховські далі, величні київські пагорби, романтичні дніпропетровські обшири, де привільно розкинулось і його рідне село...

Із Таранового йшов колись у світи, до Таранового тепер найчастіше ведуть життєві дороги. «Село, рідне село,— так починався ще в 1955 році виданий нарис «За високими тополями».— Ось і стежка... Давня, людьми прокладена і втоптана Коса стежка! Веселіше стало на душі. Значить, додому не так уже й далеко. З-за пагорба виступають високі тополі. О, Таранове далеко видно з його високими тополями». Майже через тридцять весен ще раз — уже вкотре! — повернувся на рідну землю, аби розповісти про неї читачам журналу «Київ» (1983, № 5). Є в тих роздумах і такі слова: «Кожна людина пам'ятає батьківський край по-своєму... Коли до «малої батьківщини» була діяльна, пристрасна, трудівнича причетність, усе сприймається глибоко, оживає в душі дорогим набутком. Ступаєш на давно сходжені стежки й чуєш, як минуле озивається голосами незабутнього». Про те, незабутнє, заповітне, про війну й сучасність, про рідну землю й людське безсмертя — роман «Білі хати по долині», яким прозаїк зустрів своє сімдесятиліттям.

За плечима А. Хорунжого — великий шлях життя, творчого зростання. Вагомий доробок письменника, невтомні його пошуки — від передвоєнних літ до сьогодення. В ім'я добра, в ім'я майбутнього.

Передмова Миколи Славинського до книги Хорунжий А.М. Вибрані твори. Місто над нами; Тири верби; Ковила; Незакінчений політ: Повісті. К.: Дніпро, 1985 — 480 с.

Категорія: 100 років з дня народження Хорунжого А. М. | Додав: Admin (19.03.2015)
Переглядів: 294 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Графік роботи
Бібліотека працює з
800 до 1700
без перерви
субота з 800 до 1600

Остання п'ятниця місяця -
читачів не обслуговуєм,
санітарнй день.
Вихідні дні — неділя, понеділок
Контактні дані
тел.: (05638) 2-16-99
skype.: pokrlibrary
e-mail: pokrlib@gmail.com
Адреса: 53600,
Дніпропетровська обл.,
смт Покровське,
вул. Дмитра Яворницького
(Карла Маркса), 128
Пошук
Афіша
Запрошуємо Вас відвідати культурно-мистецькі заходи, що відбудуться у читальній залі бібліотеки:


Засідання «Вікігуртка» щосуботи,об 11 год.

Запрошуємо всіх бажаючих (без вікових обмежень) пройти безкоштовне навчання для здобуття навичок роботи з комп'ютером та в мережі інтернет.
Інтернет ресурси